Вони належали до числа народів, які говорили на одному з діалектів іранської мови,[13] до тієї значної мовної сім’ї, до складу якої входили й савромати, саки, массагети, согдійці, хорезмійці та мідійці і перси. Всі ці народи сформувалися на основі споріднених племен зрубної й андронівської культур бронзового віку.
І хоч питання про етнічну приналежність кіммерійців остаточно не з’ясоване, але з’являються все нові й нові дані, які дають підставу вважати, що й кіммерійці належали до тієї самої групи іраномовних народів, що й скіфи, і становлять крайню західну групу цього великого світу. Стародавні джерела часів походів цих народів у Передню Азію часто плутали їх (за східними джерелами «гімірри» та «ішкуза»), називаючи кіммерійців скіфами і навпаки. (Назва «скіфи» також вживалася на позначення всіх середньоазіатських і причорноморських народів, близьких до скіфів за способом життя. Скіфськими називали також підкорені скіфами племена, що проживали в межах Причорноморської Скіфії. Так могло бути і з кіммерійцями, тож кіммерійцями могли називатися близькі їм за мовою і способом життя інші давні народи й племена.
Якими вони були на вигляд, загадкові кіммерійці? На кам’яному рельєфі ассирійського царя Ашшурнацирпала II[14] (посідав трон у 883–859 рр. до н. е.) та на пізніших витворах античних митців (фриз на теракотовому саркофазі з Клазомен та з різних ваз із зібрання Ватиканського музею) бачимо їх – кочовиків, степовиків, воїнів. Убрані в типовий одяг степовиків: вузькі штани, зручні для вершників, м’які черевики та короткі свитки (каптани). Головні убори двох зразків: високі гостроверхі шапки-башлики та невеликі убори з широкою тулією – мабуть, то представники різних племен кіммерійського кочового об’єднання.
Головна зброя – потужний далекобійний лук зі стрілами з бронзовими дволопастевими вістрями. У ближньому бою застосовували мечі із заліза, часто з бронзовим руків’ям, довжиною до 1 м. Мечі двосічні, довгі. Руків’я відносно довге з невеликим округло-конічним навершям і характерним перехрестям, що закінчується гострокутними виступами в бік леза – це їх відрізняє від скіфських та сарматських. Кіммерійські ковалі добре володіли своєю професією, могли здійснювати цементування металу й ковальське зварювання.
Мали на озброєнні й списи із залізними наконечниками, але користувалися ними не всі воїни. В основній масі їхнє військо – це легкоозброєна кіннота. Мали легкі й прості шкіряні обладунки, прості щити. Кінське спорядження. Бронзові вудила і псалії у верхових коней. Ремінні вуздечки прикрашалися різноманітними бронзовими і кістяними оздобами.
Головна цінність їхня – худоба. Вже почалося у них майнове і соціальне розшарування. Військова аристократія була багатшою. У писемних джерелах згадуються їхні вожді (Геродот їх називає царями), а це свідчить, що їхнє суспільство підійшло до ліквідації первісно-общинних відносин та до класоутворення.
Першу кочову культуру в нашому регіоні створили саме кіммерійці. Основою їхнього кочового господарства було вже згадуване скотарство, головну роль у якому відігравало конярство, і це і їхня кіннота, і продукти харчування. Недарма ж вони в «Іліаді» називаються доярами кобилиць і молокоїдами.
Але найбільшу роль у їхньому житті відігравали війни, спустошливі набіги на сусідів, походи в країни Передньої і Малої Азії, нападали вони й на осіле населення українського Лісостепу, в Середньому Подніпров’ї, на території Середньої Європи.
Мистецтво мало прикладний характер – орнаменти прикрашали руків’я кинджалів, деталі вуздечок, наносились на посуд. В основі – різні геометричні фігури – спіралі, ромби, квадрати.
Збереглися і так звані кіммерійські «кам’яні баби». Їхня монументальна скульптура. Це статуї-стели із досить умовними зображеннями кіммерійських воїнів – кам’яні стовпи заввишки до 1,5 м, на яких рельєфно зображено предмети військового спорядження і деталі костюма – пояси, кинджали, бойові молотки тощо. Ставили їх над похованням знатних воїнів. Кіммерійських стел в Україні і суміжних територіях виявлено мало – трохи більше десяти зразків. Основна їхня особливість – ледь виявлена антропоморфність. Це, власне, не антропоморфні статуї, а швидше стовпи-обеліски. Але загалом вони передають образ озброєного воїна. Мистецтво їхнє урвалося з появою скіфів. Пам’ятки їхні збереглися нижче Дніпропетровська, але вище Херсона, зокрема городища, поселення між ріками Інгулець та Дніпро.
Військо кіммерійців було надзвичайно сильним і мобільним. Воно поділялося на загони, у яких вершники були добре злютовані, і такі загони складали основу їхньої кінноти – надзвичайно швидкої, летючо-ураганної і маневреної, бо не мали обозів. Це давало великі переваги, особливо в боях з пішим військом противника. (Вожді і знатні воїни користувалися колісницями.) Кіннота налітала вихором, ураганом, все змітаючи на своєму шляху, і спинити її було не так просто. Це була грізна сила, вважали в державах давнього Сходу. Таке військо надзвичайно рухоме, стріли в лучників дальнобійні, стрільцями вони були відмінними, пускали стріли тільки в ціль. Стрільба велася не через голову коня, а назад, по ходу скачки. Коні летіли табуном у бік від небезпеки, тому не було потреби тримати в руках повіддя, управляли вершники ногами (шенкелями). Тож обстріл вівся на скаку, коли кінний загін нісся мимо противника.
13
Іранські мови – група споріднених мов індоєвропейської сім’ї. Генетично наближені до індійських мов (індоарійських), разом з ними і проміжними між цими групами дардськими мовами становлять індоіранську гілку індоєвропейських мов. Поширені в Ірані, Афганістані, а також у Пакистані, Іраку, Туреччині, в Середній Азії й на Кавказі, у Північній та Південній Осетії, частково Вірменії, Азербайджані, Грузії, Дагестані, Узбекистані, Туркменистані, Киргизії, Казахстані.
Розрізняють іранські мови давні – VI–III ст. до н. е., середні – III ст. до н. е. – IX ст. н. е. й нові – з VIII–IX ст. н. е.
До південно-західної підгрупи належать сучасні перська (фарсі), таджицька, дарі, татська та ін., а також мертві мови – давньоперська й середньоперська, талишська (пехлеві); до північно-західної підгрупи – курдська, белуджська, талишська, гілянська та ін. мови; з мертвих – мідійська, авестійська й парфянська. До північно-східної підгрупи входять сучасні осетинська та ягнобська мови, а також мертві – аланська, скіфська, согдійська, хорезмійська мови; до південно-східної підгрупи – сучасні пушту (афганська) мунджанська, памірські мови, а також мертві сакська і бактрійська мови.
Андроновська культура – археологічна культура бронзового віку. Виділена в 20-х роках ХХ століття. Назва походить від с. Андронова поблизу м. Ачинська (Красноярський край). Андроновська культура – умовна назва для частково споріднених між собою культур, поширених на території Казахстану, Західного Сибіру, південного Приуралля. Орієнтовно датується серединою і 2-ю половиною II тисячоліття до н. е. Для андроновської культури характерні поселення з залишками напівземлянкових і наземних жител і могильники з трупопокладеннями, рідше – з трупоспаленнями. В похованнях знайдено крем’яні наконечники стріл, бронзові знаряддя і зброю, мідне й пастове намисто, золоті й мідні сережки тощо. Посуд, як правило, плоскодонний – орнаментовані горщики, банки тощо.
14
Це ще не рекорд на довжину власного імені. В Ассирії був цар, який мав таке ім’я (увага): Ашшуретельшамеуефсітіубаллітсу!
В Україні найдовші прізвища складаються лише з 14–15 літер, а найнайдовше всього лише з 20 – Константинопольський. (Подвійні прізвища мають і до 24–25 літер. А ось із чотирьох частин зафіксоване лише одне – Семенова-Тянь-Шанська-Болдирєва).
Найдовші імена – Аполлінарій, Максиміліан та Дзвенислава. Найкоротші українські прізвища складаються з двох і трьох літер: Юр, Уль, Юнь, Ус, Ге, Ро. Щодо найкоротших імен, то це – Ів, Ор, Ян, Ія.