І кіммерійці, як народ, як етнос, як нація, що так у них і не сформувалася, навічно зникли – гіркий і тяжкий урок іншим народам, які не дорожать і не дбають за розвиток своєї національності! Та що тепер! Тим більше, історія, як доведено, ще нікого і нічому не навчила. Який жаль!..
…Одні кажуть: та ж не було тебе ніколи на теренах України, Кіммеріє (хіба що в Криму ти була, але – поетична, Кіммерія Максиміліана Волошина), але не вірте таким песимістам. Вірте все ж Геродоту, який заявив на віки й тисячоліття: та ні, була вона, загадкова Кіммерія! Була, але назавжди залишилася за туманами тисячоліть. Справді – оповита млою і хмарами…
Застібка із зуба улюбленого коня, або Яке воно – еталонне поховання кіммерійця?
Кіммерійські еталонні – визначення археологів – поховання знайдено біля села Балки Васильківського району Запорізької області. Поховання (в археологів за номерами «два» і «п’ять») впущені у давньоямний курган висотою 10 м. У дерев’яному зрубі поховання № 2 знаходився кістяк чоловіка 50 років у витягнутому стані з розворотом голови на захід. При ньому знайдено: залізний кинджал з навершям у вигляді валика та перехрестям зі звисаючими трикутниками на кінцях, золота облямівка; незмінний у кочівників-воїнів (та й не тільки воїнів) точильний брусок та кремневий відщеп; біля ніг – чорнолощена посудина, золота бляшка з розеткою в центрі, а ще – застібка. Та не проста, а – із зуба коня, і цим все сказано. Це чи не єдина така річ – із зуба коня – знайдена у вічних домівках кочівників. Певно, то був колись улюблений кінь, якщо кіммерієць – виявляється, кіммерійці, суворі й безжалісні воїни, по-своєму страждали сентиментальністю чи якимось іншим, схожим почуттям – залишив собі зуб любого коня на загадку, на вічну пам’ять. А помираючи, забрав його з собою на той світ. Браво, кіммерійце! Цим зубом улюбленого коня ти нам поближчав!
У похованні № 5 кіммерійця впущено в дерев’яний зруб, зсередини оштукатурений та пофарбований червоною фарбою – символ вічного життя! Небіжчик лежав у скорченому стані головою на схід. При ньому знайшли: на черепі віночок у вигляді бронзової стрічки, золоту масивну сережку – покійник за життя свого земного носив її у вусі, і вона, певно, здалеку блищала проти сонця; бронзовий кинджал, точильний брусок, бронзовий ніж – колодач, в кутку – кістки барана (напутна їжа), дерев’яну посудину із золотими платівками-облямівками, бронзові вудила, набір наконечників до стріл та застібки.
Обидві могили належали кіммерійським воїнам, похованим з проміжком часу не більше, як у кілька десятків років – середина VIII – початок VII ст. до н. е.
Ще одна вічна хата кіммерійського воїна була знайдена неподалік с. Бутенки на Полтавщині. Належала кінному верхівцю. Речі разом з перепаленими кістками покладені у яму глибиною трохи більше метра. Разом з кістками – бронзові вудила, бляхи, бронзові браслети та вістря до стріл, залізні наконечники до списа.
Над ямою, загорнувши її, кіммерійці – воїни-однополчани? – поставили дубовий стовп, аби позначити місце поховання свого друга (могильного горбика чомусь не насипали) і помчали далі на своїх летючих конях… Як виявилось – у віки.
Де вони самі знайшли свій вічний спочивок – хто тепер скаже?
Але ж знайшли, адже з того світу в цей ще ніхто не повертався. Усім від давніх давен і по наші дні і в майбутньому – вистачало, вистачає і вистачатиме місця на тім світі – який же він, напевно, превеликий!..
Кіммерієць і скіф в одній могилі?
Братська могила – спільна могила, в якій поховані ті, хто загинув на війні або в боротьбі за спільну справу.
Археологи і таку могилу знайшли. У якій віки – ба, ба тисячоліття! – спочивають двоє антагоністів – кіммерієць і скіф. Ті, які ненавиділи за життя один одного і один одного намагалися знищити. Чи – бодай підкорити. Скіфи вибивали кіммерійців з Причорномор’я, кіммерійці відборювали право на Причорномор’я, що до приходу туди скіфів було їхньою батьківщиною. Відборювали і програли. І зникли, а край їхній, Кіммерія, став звідтоді Скіфією. Але двоє з них лежать в одній могилі як побратими, хоча братньою ту могилу і не назвеш.
Це біля Олександрівки Новомосковського району Дніпропетровської області. Курган чомусь безіменний, в археологів під номером шість. У 1977 році його дослідила археолог Ф. Ковальова (там була зона зрошувальної системи учбового господарства «Самарське» і могила йшла під ніж бульдозера – Ковальова рятувала те, що можна було врятувати).