Азією прийнято називати найбільшу частину світу, що разом з Європою становить єдиний материк Євразію. Площа Азії (з Кавказьким перешийком) 44 363 тисячі квадратних кілометрів, у тім числі острови – понад 4 мільйони км2. Азія лежить у Північній півкулі, лише Малайський архіпелаг частково заходить у Південну півкулю, на півночі Азія омивається Північним Льодовитим океаном, на півдні – Індійським, на сході – Тихим океаном, на південному заході – морями Атлантичного океану (Середземним, Егейським, Мармуровим, Чорним). Межу між Азією та Європою проводять по східному підніжжю Уралу, річках Ембі та Маничу, межу з Африкою – по Суецькому перешийку.
На середину 1975 року численність населення Азії становила близько 2,3 мільярда чоловік. В антропологічному відношенні населення Азії в основному належить до монголоїдної раси і австралоїдної раси. Крім того, в результаті змішання окремих рас виникли нові антропологічні раси. В Азії живе понад тисячу народів (націй, народностей і племен), які належать до багатьох мовних сімей і груп.
Зокрема, народи індоєвропейської сім’ї (710 млн чол.) представлені в Азії індоєвропейською, іранською, слов’янською та іншими мовними групами.
Народи іранської сім’ї (65 млн чол.) – перси, афганці, таджики, дарі, тати, курди та ін. До мертвих мов іранської мовної сім’ї належать давньоперська й середньоперська (пехлеві), мідійська, авестійська, парф’янська, аланська, согдійська, хорезмійська, скіфська та ін. Отож героїв «Синів змієногої богині» відносять до іранської сім’ї. І саме їх вважали – на всіх законних на те підставах! – неперевершеними воїнами, народом-вершником, товаришами по мечу, яких до того нікому не вдавалося подолати.
Греки дивувалися тій простоті, з якою жив цей народ-воїн (зокрема царі), і жахалися, що в них такий страхолюдний поховальний обряд.
Отож «батько історії» свою розповідь про них почав упевнено:
«Вони прийшли з глибин Азії».
І це відповідає історичній правді: найдавніші сліди їхні виявлено на Алтаї. З кінця VIII – початку VII ст. до н. е. скіфи на Північному Кавказі майже на три десятиліття створили своє – теж жахне для тамтешніх народів! – «царство ішкуза». Тоді ж вони – як врешті-решт розпалося їхнє, здавалося, вічне царство, – з’являються в Північному Причорномор’ї, що належало кіммерійцям. Принаймні вони там владарювали довгий час (загалом чи не триста років).
Кіммерійці були войовничі, не знали поразок і віками наганяли жах на всі тамтешні народи й племена.
Аж тут з’явилися якісь скіфи, котрі виявилися ще сильнішими за них, адже наганяли жах на весь цивілізований світ від Персії до Піренеїв, від Месопотамії до Карпат!
І кіммерійці почали чи не вперше зазнавати поразок. Від прийшлих. Кіммерійська кіннота не знала спину – її зупинили скіфи.
Скіфська кіннота виявилась ще навальнішою, ще разючішою!
Вершники прийшлих кочовиків та їхні коні були захищені лускатими обладунками. Ішкузи були озброєні важкими списами, довгими мечами (такими ж, як і в кіммерійців), короткими кинджалами, званими акінаками, дальнобійними луками. Підраховано: скіфський воїн – вершник чи піший – за одну хвилину міг пускати до десяти стріл! Одну за одною! Одну за одною! Як автомат. І коли перша вже валила з ніг противника, пробивши йому груди чи вп’явшись йому в око, в повітрі ще летіло 5–6 і більше стріл. Зважте: у сагайдаці кожного скіфа вміщувалися чи не дві сотні цих снарядів! А тому загін міг за лічені хвилини знищити загін супротивника, а рештки його докінчити тараном – навальним ударом кінноти. Не треба забувати й про «підступну» конструкцію скіфських стріл з дволопатевим гачком – їх не так просто було видобути з тіла, не завдавши мук і значних пошкоджень потерпілим. І ось із таким військом, що налітало вихором, сараною, що все на своєму шляху пожирає, залишаючи позад себе тільки вбитих та конаючих, і зітнулися кіммерійці – до того теж непереможні.
І почали програвати одну сутичку за іншою, одну битву за другою, несучи величезні втрати, не маючи аніякої надії на перемогу.
І непереможні відступили.
А скіфи, прийшовши з глибин Азії, стали повновладними господарями колись кіммерійських степів – на цілих сімсот років, аж доки не надійде черга і їм уступити ті краї ще сильнішим…
Аракс? Аракс!!!
Але за 2500 років версій та гіпотез все одно не зменшилося
Питання про походження скіфів наукою все ще не з’ясоване – так застерігають офіційні джерела. В цьому застереженні звучить глухий підтекст: і навряд чи буде коли з’ясоване достовірно – надто багато води спливло звідтоді. Скіфський початок губиться в пітьмі історії, в такій сивій минувшині (сивій відносно нас, а для них вона була юною), куди проникнути можна хіба що на машині часу, але її немає і невідомо коли й буде. Якщо буде. Основними писемними джерелами про скіфів є свідчення античних авторів (Геродот, Гіппократ, Страбон та ін.) і тексти Стародавнього Сходу. Та ще наслідки розкопок їхніх могил, себто археологія.