— Була б тільки легенда, купці перші відчули б це на своїй кишені. Доставка шовку-сирцю коли і йде ще, то на третину менше, ніж колись. Сірія і Фінікія, в усякому разі, мають свій шовк-сирець.
— Тоді це порятунок для обібраного війнами фіску, — підвівся господар і тим недвозначно сказав гостям: на сьогодні доста.
IV
Стара дідунева хижа геть перекособочилася, вгрузнувши заднім кутком у землю. І стріха погнила на ній, і стіни потрухли. Та й світло ледь сочиться через запилюжені, жовті-прежовті від давності міхури. Не оселя — темниця. Помилуй її, боже, за святотатство, та інша подобина не спадає на думку. Роту може дати: таки не спадає.
Коли б уже швидше кінець зимі. Татуньо казали: «На передлітті переберемося, Миловидко, в нову оселю. Видиш, яка вона простора та світла. Вікна не на два — на чотири міхури. І стеля не виснутиме над головою, і стоятиме на пригорку, під самим лісом. Дуби колисанки співатимуть нашій Миловидці, Хорс стріли-ласкавці слатиме з-над моря-океану, абись ліпшою та більшою росла, раділа божому світу і тішилася світом…» Йой, чи їй, Миловидці, треба бажати того? Ніби з води йде. А світлої оселі-вогнища таки хоче. Хай-но тільки переберуться в неї, побачать, як хоче: і вибілує, і зіллям заквітчає, і сонечко впустить до неї, щоби світло та гоже було. Бо таки любить ясне сонечко, таки тішиться, коли воно сходить і знаменує гарну днину. А все тому, мабуть, що дідунева хижа і серед літа похмура, не тільки взимку. Геть цвіллю взялась. І гнітить та похмурість серце, робить куцою й похмурою жадібну на високость та світло в високості думку. Ано, робить. Через те жде — не діждеться своєї оселі. Лишилося впорядкувати вогнище, вимастити стіни, підлогу — і все. Передлітнє сонечко яскраве, загляне на седмицю, найбільше — дві, та й по всьому, переносьте, дідуню, пенатів, благословіть дітей, онучат на багате життя в новій оселі і в новім роді.
Коли б не цей вітрюган та не Морозко, що грюкає денно і нощно під вікнами, пішла б до родаків а чи до таких, як сама, — вже не дітей, проте й не дівок, всього лиш ярдівок. Та як підеш і чого підеш? Щоб сидіти й нидіти в такій же хижі, як і дідунева?
Боже Свароже і ти, Перуне! Полиште царство піднебесних хмар, океан-моря бездонного, з'явіться над землею й розбийте вериги Морозкові. Най би вгомонився той дідок-несплюйко та перестав скиглити під вікнами: «Пустіть, та пустіть же в оселю, бо рознесу її по вітрові, замету білою бородою так, що й до скону віку ніхто не відшукає!» А луснув би ти зі своїми погрозами, зі стукотом-грюкотом за вікном! Геть вистудив і хижу, і її, Миловидку, запер за сімома замками в убогій криївці та й тішиться, що нездоланний. Чекай, прийде й на тебе мати Лада та всесильний Ярило, вони укоротять тобі бороду, заткнуть і пельку, з котрої дме та й дме стужа. Путь їм, щоправда, далека ще. Щоб вийшло з океан-моря Яр-сонце, має об'явитися в хмарах Перун, розбити своїми разючими стрілами вериги Морозкові, відкрити небо для теплих вітрів із острова Буяна, а вже вітри принесуть на своїх леготах-крилах благодатне тепло і доконають бородатого Морозка. Атож, доконають! Бо слідом за вітрами-тепловіями вигляне з-за хмар і світлоликий Ярило, об'явиться й засяє видом добрим та втішним матінка Лада, зозулька прилетить на легеньких крильцях і принесе у дзьобику золоті ключі від Вираю. Ними боги відімкнуть царство вічного літа і засіють землю плодоносним сім'ям дощу. Йой, то буде її, Миловидчина, найщасливіша днина! Присяйбіг, буде, бо й мамця сказали вже: «Бачу, не втримаю я тебе, Миловидко, в оселі. Не мислі грають у тобі й поривають до гурту, крівця грає. А так, коли дівці (чули, так і сказали: дівці) минає шістнадцяте літо, її вже не до мами — до молодця хилить. Отож так тому й бути: підеш цього передліття на свято Ярила, на першу розмову з покровителькою дівочого злюбу — Ладою. Най побачить і знає, що ти вже є».
Ну й мамця, в який сором ввели тоді, мовби вогнем опалили. Та ба, й радість затріпалася в грудях така, що йой. Як сиділа, так і впала їм на груди. І ховалася, аби не бачили, як паленіє, і раділа. Коли ж несила було тримати ту радість свою, стала казати, які мамця золотце: вона, Миловидка, ще й питати не зважувалася, чи можна йти між дорослих, бути на святі Ярила з дорослими, а вони уже догадалися й дозволили. Боги світлі та боги ясні! Чи більшого та ліпшого можна жадати? Це ж така втіха! Це та синичка, що манитиме всю зиму кудись аж на Макарійські острови і грітиме леготом-теплом серце, так грітиме, що й зима — не зима буде, і ждання — не ждання. Навіть у дідуневій непривітній хижі.
Хотіла б знати, чи той Божейко з Сонцепіку теж буде на святі Ярила. Казав, Сонцепікська весь сусідить із випальським городищем, їй немає куди горнутися, крім Випалу, отож не минатиме жодного свята, а Ярила та Купала — і поготів.