— На люд — ні, на окремих із люду маємо гнів.
— Огласите його богові, най покарає винних. За люд ладні постати перед ясноликим Хорсом і вблагати його, аби був милостивий, не посилав кару?
— Ладні, старче.
— Маєте щось сказати перед тим, як брати жереб, чи братимете вже?
— Я волію сказати слово, — виступив наперед жони своєї Волот.
Князь оглянув стовписько людське і, розуміючи, не всі можуть почути його, підвищив голос.
— З волі богів і люду тиверського прийняв я у січі з ромеями нелегку ношу — повинність князя в отчій землі. Хотів чи не хотів того, так сталося: загинув у січі отець, загинув старший брат. Знав, повинність ця не обіцяє услади. Земля наша віддавна була найкоротшою і найзручнішою путтю від теплих морів до асійського роздолля, від асійського роздолля до крайніх обводів землі на заході сонця. Йшли в полуденні краї готи — не поминули Тивер, поривалися на захід сонця асійці — також топтали Тивер, тирлувалися в Тивері, сіли на Дунаї римляни — не вдовольнилися тим, що мали за Дунаєм. Ішли та й ішли в Троянову землю, поривались та й поривалися мати там свої угіддя, а за ті поривання кістьми та кров'ю розплачувалася Тивер. Нині не легше. Самі були в січах і знаєте, яких маємо сусідів: як зарились, так і заряться на дармове, все легким хлібом воліють жити. Сила наша дещо притлумила їхню завзятість, збила пиху, та, видно, не зовсім. Є певні вісті: ромеї знову мають намір порушити укладений з нами ряд, послали нарочитих мужів своїх до обрів і кличуть їх стати в Подунав'ї, бути щитом мідійським супроти слов'ян. А то мала утіха. Обри уславили себе надмірною гординею і ще надмірнішою жорстокістю. Коли зіллється воєдино та жорстокість з ромейською підступністю, біда буде і біда велика… Вибір у мене, самі знаєте, який, може статися, що не князюватиму від сьогодні у Тивері. Тому і взяв слово. Взяв, щоб сказати вам, сородичі мої: як житимете з такими сусідами і як стоятимете супроти сусідів, коли будете такі, як єсть? Питаюся насамперед вас, старійшини: чи примітили хоча б і на останнім вічі, які ви нині не єдині? Чи тямите, яка то згуба для землі, для люду тиверського? Присяйбіг, гіршої й бути не може.
Заповідаю вам: покличте на поміч розум свій, мудрість свою і врозуміть спесивих. Або зречіться їх. Чуєте, врозуміть або зречіться, коли не хочете погибелі собі, землі своїй!
Багато передумав я за цю довгу-предовгу ніч і став ось на якій думці: коли із роду Волоті хтось і завинив перед богами, то той хтось насамперед я. Повинність княжа — нелегка повинність. Десь поспішив, десь не домислив за безліччю клопотів, десь був у гніві і не зумів стати вище гніву. Тому й звертаюся до вас, старійшини, ось із якою речницею: не зважайте на волю жони моєї, Малки, — брати разом зі мною жереб. Я вибрав уже його і один з усього княжого роду Волотів волію бути принесеним у жертву богам. Гляди, умилостивлю їх, гляди, саме цим і послужу людові своєму, землі Тиверській, коли не зумів послужити в ділах общинних чи на боролищах.
Утихомирене на певний час море людське захвилювалося, далі й зовсім забурлило. Хтось тільки перемовлявся з сусідами, хтось нарікав: що буде з ними, коли не стане й князя, чи інші годні заступити його, бути таким, як Волот? Старійшини ж радились тим часом.
— Княже, — сказали, — на те, щоб обоє ви брали жереб, є речниця віча. Ми не владні переінакшити її, доста, що переінакшили вже раз.
То було слушне пояснення відмови. А проте Волот думав зараз не про нього. Інше засіло в тім'ї: його вже не почитають яко князя. Дивно, не прийшла, як приходила свого часу, буєсть, не відчув у серці й гніву. Спустошливим холодом повіяло там, а ще — разючою малістю, чимось схожим на жаль.
«Боги світлі та боги ясні! — карався. — Як же це я, стільки повеліваючи, не завважив, що можу образити когось своїм повелінням? Були ж не просто собі заперечення, була й сувора, нав'язана нижчим за мене власна воля. Ано, всяке було».
Таки змалів, мабуть, духом, і примітно, Малка завважила ту малість і торкнулася його руки.
— Не печалься, муже мій, і не втрачай через ту печаль присутності духу. У парі нам надійніше буде іти в останню нашу путь. А вже боги знають, кого обрати з нас двох. Маю надію, що тією обраницею буду таки я.
— Надію?
— Ано, саме так: надію. Зайва я з-поміж вас, — пояснила перегодом. — Боги тоді ще прирекли мене, як позбавили спроможності бути матір'ю.
Цілився спростувати її казання: «Неправда то, не зайва ти, Малко!» Та спростуванням його не судилося злетіти з уст: підійшов старійшина і запитав, хто з них братиме жереб перший.