— Я, — похопився Волот і навіть відсторонив нечемним рухом жону свою.
Мабуть, звикла вже до того — визнавати за ним, яко за мужем, право бути всюду привідцею, не перечила, мовчазно зголосилася і ждала. Князь став тим часом між старійшин і пішов, оточений старійшинами. Був націлено-зосереджений, по-мужньому рішучий. Лише блідість виказувала: таки стривожений. Удає з себе ладного на все, насправді он який стривожений.
Коли ж став перед жертовником і вибрав своє, богами визначене, не повірив, мабуть. Зглянувся, подивований, із старійшинами й знову розчепірив пальці, дивиться.
— Така воля богів, — пояснили йому старійшини, забираючи жереб. — Не тобі, княгині Малці судилося бути принесеною їм у жертву.
Підносили над головою вибраний князем жереб й оповіщали люду, що гласить він, оповіщали й знову показували: дивіться, який є, знайте, як буде, а князь стояв, похилий, знічений, і не відав, як він гляне Малці у вічі. Нащо поспішив і сказав: «Я перший»? Хай би йшла і брала своє, брала й не думала, що він, муж, уготував їй таку стезю.
Коли набравсь-таки мужності й обернувся, жона стояла уже в оточенні воїв і мала в один лиш бік вільну путь — до намету. Була бліда, ніби на смертнім ложі. Лиш очі бігали сполохано й шукали когось у натовпі.
— Жоно моя, — ступив у її бік і покликав зболено.
— Знайди Богданка, — не стала слухати Малка. — Дівчаток не треба, Богданка знайди і приведи. Він у літах уже, маю проститися й сказати останнє напуття.
Кинувся на пошуки, та згадав нараз: він не підсудний уже, він — князь, і звелів іншим розшукати сина.
Усе, що було потім, було ніби вві сні: з'являлись і зникали лиця, чулись і гасли чиїсь слова, а йому жодного діла до них. Бачив лише Малку, дослухався лише до того, що казала Малка. Так дуже вже почував себе винним перед нею чи тепер тільки збагнув, яка вона не чужа йому: шкодував за нею і плакав серцем, жалів її і жалівся не знати кому й не знати про що. Коли ж обернулась перед самим наметом та крикнула: «Бережи дітей. Волоте! Не дай осмуті та безліттю обсісти їх!» — і зовсім втратив присутність духу. Обіймав сина, прохав його бути мужнім і не міг відшукати бодай якоїсь мужності в собі. Схоже, що вичерпала її Малка, вичерпала й понесла на жертовник богові Хорсу.
XXVIII
Поля довго не оживали після пругів. Лежали поміж примітно помолоділих гаїв та урочищ руді, знівечено-убогі, мовби витоптані раттю новоявлених готів. І поселяни не порались на них. Чи то чекали дощу й гріли в собі сподіванку: коли випаде невдовзі, засіють ниви просом і ще врятують себе від голоду, чи втратили за ці неврожайні літа всяку надію на поле й одвернулися, полонені осмутою, від поля. Важко повірити, аби одвернулися. Спорожніли ж бо не лише підкліті, спорожніли й кадуби, берковці, міри та півміри, до краю убавилось по оседках худоби. І все ж таки чомусь не видно поселян у полі, щось тримає їх по оседках.
Волот теж осунувся по тому, що бачив при капищі Хорса, і сам не з'являвся на люд, і в себе не волів бачити когось. Що робив у своїм чернськім теремі, ніхто не відав. Отож давали волю домислам, сходилися купками й шептались:
— Князь невдоволений ухвалою віча — принести в жертву богам когось із його родини.
— Ано, він у гніві на всіх, тому й не хоче видіти в себе.
— Так вважаєте?
— А ви ні?
— Таки ні. Князь вельми завинив перед Малкою, тому в такій осмуті по Малці.
— А й правда. Навіть до тої, що помутила своєю ліпотою розум його, не їде та й не їде. Все ходить по Малчиних слідах та карається своєю провиною перед Малкою, та тішить-заспокоює дітей Малчиних.
— Йой, ті діти, ті діти. Що з ними буде і як вони будуть тепер?
— І я кажу: що буде? Добре, коли князь піклуватиметься про них, як нині піклується, а коли забуде, пригрітий тою, що в Соколиній Вежі?
Неспокій брав гору над сумом, сум — над неспокоєм. Бо прийшло і надійно обсіло Тиверську землю безліття, настала смутна із смутних пора. Старійшини родів віка доживають уже, а не пригадують такого. Подумати тільки, третє літо підряд засівають щедру донедавна землю збіжжям і нічого не мають із тої землі. Боги світлі та боги ясні, скільки ж можна брати з худоби і покладатися лише на худобу? А тут і обри, подейкують, біля Дніпра вже, стали й гадають, як перейти через нього, такого широкого та швидкоплинного. Що буде, коли перейдуть і підуть понад морем до Дністра, а там і через Дністер? Матимуть силу й снагу заступити їм путь, стати по Дністру й сказати: «Хочете йти до ромеїв, ідіть до Дунаю й правтеся через Дунай, у нашу землю вам зась», — чи не матимуть? Троянова земля велика, і сила в ній завжди вишукувалась така, що всякому могла заступити путь. Та то колись. Чи зможе заступити нині, на третину поборена вже безліттям, і хто знає, як буде поборена ще після всього, що зазнала від пругів?