— І куди правитеся?
— Куди приведуть боги.
— Як то? — здивувався.
— Земля Тиверська зазнала безліття, неспроможна прогодувати всіх. Веліли нам, отрокам і отроковицям, брати жереб і сказали: шукайте іншу, ту, що прогодує.
Привідця полян глянув чомусь на дружинників, що стояли поруч із Богданком.
— Судячи з того, скільки вас і в яку сторону світу націлилися, не важко догадатися: за Дунай, у ромейські землі тримаєте путь?
— Радять іти туди, а куди підемо — не відаємо ще. Маємо стати десь і поміркувати своїм, відселенським віче.
Відчувши, що розмову вичерпано, Богданко торкнув острогами коня і рушив, побажавши полянам щасливої путі. Та не від'їхав і десяти ступенів, як полянин знову наздогнав його.
— Ти пізнаєш мене, отроче?
— Десь ніби бачив, а де, не пригадаю.
— Я княжий муж із полян, Гудима. Був у вітця твого і не раз. Ось що хочу порадити: коли справді націлилися іти в ромейські землі, не робіть того.
— Чом так?
— Ромеї озлоблені вторгненням склавинів, свою і чужу силу збирають супроти слов'ян. Є певні вісті — кличуть обрів.
— Ті вісті знані в Тивері, а обрів все ж нема.
— Тепер напевно будуть. Я недаремно сидів у Білгороді, бував у ромеях, знаю. Обри зійшлися з імператором у ціні і намірах. Лишилося визначитись, як бути з кутригурами, котрі стоять на їхній путі: та з нами, слов'янами, і підуть за Дунай.
— Що ж робити, коли так?
— Стань, як казав, стійбищем і жди. Я буду у вітця твого, князя Волота, скажу йому усе як є, гляди, поверне вас.
— Ми вже вислані, достойний, вітець не піде супроти речниці віча.
— Дарма. Речницю можна й переінакшити. Коли ж станеться так, що Тивер таки не покличе вас, даю ще одну раду: правтесь у Полянську землю, до города Києвого.
— Нас багацько, двадцять тисяч. Чи прийме Київ? Чи вистачить у нього яств перезимувати всіх?
— Було б бажання прийняти, яств стане. Ви ж усі молоді і дужі?
— Всі до їдного.
— Ото й добре. Чув, певно, князь Києва ставить городи по Росі та Дніпру. Поляни — слов'янська твердиня з боку степу, їм такі, як ви, он як потрібні.
Княжич слухав його уважно і думно.
— Коли це справді так, я радитиму вічу правитися до полян.
— І добре зробиш, молодче. Там свій, слов'янський люд, він не залишить вас у біді. І землі для всіх стане. Де ти бачив, щоб чужинці та приймали чужинців ласкаво? Брат завжди горнеться до брата і норовить бути сусідом братові, а в лиху годину і поготів.
XXX
Поки відселенці підтягувалися і ставали стійбищем, поки порали коней, затим — себе, сонце не лишень схилилося, сховалося за овидом. А сховалося сонце — одразу почало й темніти.
— Сьогодні не встигнемо скликати віче, — мислив уголос Богданко. — Пізно вже та й люд натомлений.
— А так, — погодилися тисяцькі. — Віче є віче, йому треба посперечатись. А хмизу не наготували. Коли справді маєш намір ждати речниці з Черна, чого поспішати, скличемо завтра.
На тому й стали.
Так узвичаїлося чи гординя не дозволяла тиверським князям радитися з людом, не князі, люд кликав здебільше князів на віче і мав із ними раду. Богданко, може, й не думавши, почав із того, що зламав отні норови, вийшов другого дня на змайстровану дереводілами вижу й оповістив усіх: привідця кочев'я кличе люд відселенський на віче.
— Братіє! — голосно звернувся до згромаджених довкола ровесників. — Кланяюсь вам доземно за те, що довірились мені в сумну для всіх нас годину і в такім сутужнім ділі — вести вас у світи й шукати землю-годувальницю в світах. Та водночас і питаюся: а що ж скажете ви своєму привідці? Яку, будучи на моєму місці, обрали б для всіх нас путь, у які сторони світу повели б?
Змовк і ждав. Та, видно, не ждало віче, що на нього покладуть княжу повинність. Одне — іти протореною вже стезею і зовсім інше — торувати її. Одне — перечити, коли кажуть неугодне твоїй мислі, і зовсім інше — мислити за всіх.
Мовчання видавалося таким глухим і таким тривалим, важко було повірити, що тут тисячі і тисячі.
— Волієм знати, що намислив князь!
— Ано! Оглашай, княже, свої наміри. Ми віримо тобі.
Його вперше назвали князем, і те полестило, ба збадьорило навіть.
— Одселяючи нас із землі Тиверської, старійшини казали: ідіть туди, куди приведуть боги. Чи прийняли ми ту їхню заповідь? А так, пішли на перший-ліпший клич, скорились першій-ліпшій раді — правитись за Дунай, у плодоносні ромейські землі. Тепер, коли є відселенцями, час, гадаю, зважити та помізкувати, чи є цей наш намір божим повелінням? Моя думка, братіє, така: боги противляться цьому наміру. Спитаєте чому? Скажу. Доки ми йшли до цього стійбища, на зближення з ромейською землею, та земля віддалилася від нас і на велику міру. Муж із полян, той, що перебував у Білгороді-Тірі і вертав учора з Тіри, заприсягнув богами: обри таки йдуть в обводи ромейської імперії, ромеї таки кличуть їх. Імператор озлоблений навалою склавинів, припертий до Теплого моря склавинами, тож або прийме нас і одразу ж скаже: «Ідіть супроти братів своїх, а наших кревних ворогів», або напустить на нас обрів і поллє нашою крівцею землю, якої так жадаємо.