Тому й кажу: чи варто іти в такий тривожний час за Дунай? Чи можемо полишити землю свою на поталу супостатові, зважаючи лиш на те, що ця земля не спроможна нині дати нам яства?
— Таж там, у Черні, йшлося вже про це, — подав хтось голос. — Сказали: «Ідіть, іншого рятунку не бачимо».
— Сказали тоді, коли не певні були, що обри йдуть таки в обводи ромейської імперії. А що скажуть нині, не відаємо. Ачей одумаються-таки й пришлють нам іншу речницю: «Тивер під загрозою вторгнення, не йдіть із Тивері». Вони на те і є мужами думаючими, аби розуміти, не в добрий час висилають із землі цвіт її раті… То ж і питаю вас, братіє: чи не пождати нам на цьому стійбищі нової речниці з Черна? Гадаю, встигнемо ще залишити обводи рідної землі.
— Правда твоя, княже, слід заждати.
— Ано! Пождемо сьогодні, завтра. Коли нічого не буде, тоді вже й підемо, куди скажеш.
Куди скаже… А чи підуть, куди він скаже? Он якою повсюдно німотною була перед цим тиша і яким голосним та дужим став по його речниці гомін. Сумніву немає: вічу до серця такі його думки, воно пристає до помислів і намірів привідці. Лишається домовитися з ним, що вдіють і куди підуть, коли стольний Черн не пришле свого гінця і не покличе їх назад. Перше, що радитиме, таки не йти в ромейські землі. Буде та його рада слушною чи неслушною, визначатиме все: бути чи не бути йому чтимим у роді своїм, уже осібнім і націленім на осібне життя.
Отож і почне з них, порад.
Богданко закликав содругів своїх до тиші і, перевівши подих та набравшись духу, став міркувати перед ними вголос.
Усі знають, підкорені римлянами, а нині підвладні ромеям землі в сусідній Мізії, як і в Дакії та Фракії, — багаті землі. Та чи ждуть їх, вигнанців знедоленої Тивері, на тих землях? Най отроки згадають: та земля, від Дунаю до Довгих стін, ба навіть до Теплого моря, належить двом володарям. Один із них — даки та фракійці, давні волостелини тієї багатої на сонце і злаки землі, другий — ромеї: сам імператор, церкви та монастирі, полководці імператорські. Чи ті два господарі поступляться землею, на яку заряться тиверці, з доброї волі? Не поступляться, її доведеться брати силою, лити за неї свою кров, як ллють її склавини в Іллірику, або ставати колонами на ромейських угіддях, а там, гляди, й рабами.
Тому й питає: чи затим ідуть вони з своєї землі, щоб занапастити себе рабством? Кожен мав стариню й чув, що казала бувала в бувальцях стариня: боги не благословляли людей на ратне діло, як не благословляли й поділ їх на рабів та рабовласників. Вони повелівали труд на землі, давали всім і кожному однакове привілля. Не злом і не татьбою славен світ, мудрість і добро — ото його окраса. А ще казала стариня: людина — вінець божого створіння. Посягати на неї, яко ж і на діло розуму та рук її, — все одно, що посягати на богів. То чи годиться тим, кого гонить із рідної землі безліття, хто спізнав та й спізнає ще, що таке довічна розлука з кревними, плач і сум по рідній землі, — чи годиться, питає, іти і сіяти ту розлуку, ті плачі з-поміж інших? Чи не ліпше і не достойніше буде перед пам'яттю роду, перед власним сумлінням, коли підуть і поселяться на котрійсь із незайманщин або там, де дозволять волостелини уже зайнятих земель?
— А є така земля, княже?
— Є.
— Вкажи нам на неї — і ми підемо.
— Муж із землі Полянської, довідавшись, хто ми і куди тримаємо путь, радив іти в полуночні краї, в землю полян подніпровських. Більше скажу: кликав іти туди, сісти родом своїм на обводах їхньої землі й жити за своїми законами та поконами.
— То чому вагаєшся, княже? Коли не покличуть привідці Черна, веди до полян.
— Вагатися є чого. Той же полянин не приховав, що жити маємо там не задаром. Князівство Київське — антська твердиня на сході. Тож так собі гадаю: землю нам дадуть, одначе й повеління своє теж дадуть. «Живіть, — скажуть, — на обводах землі нашої й будьте нашим щитом для асійців». А я, зізнаюся, того не хотів би. Ані для себе, ані для вас. Чи ми, тиверці, перебуваючи в сусідстві з ромеями і постійно терплячи від ромейських вторгнень, не назналися ще, які то розкоші — жити на обводах, яке то безліття — ратний розбій ласих до поживи сусідів? Чи нам, що постійно жили в тривозі за своє життя і свої пожитки, годиться шукати й селитися в такій же, як і мали, землі? Ніде правди діти: то теж слов'янська земля і покони наші — антські. Там ми житимемо осібно, в сусідстві з своїм людом і не знатимемо тих утисків, що знали б у ромейських землях. Та чи варто спокушатися лиш на це? Раз уже сталося так, що ми опинилися в становищі людей, змушених шукати собі землю-годувальницю, то чи не годилося б шукати заодно і землю-мироносицю — ту, в якій ані ми не бралися б, прагнучи поживи, за меч, ані нам не погрожували б мечем, де мали б і мир, і спокій, і благодать?