Не задовольнилася тим, що побачила з землі, згадала мамину раду й сіла коло мами. Аякже, з вивершеної хури ліпше й далі видно. А вже як усілася, не забарилась засокорити до своєї мами. І дивувалася вголос, і допитувалась, хто оті люди в байбереках, звідки ті, що в кептарях, таких білих і таких щедрих на узори вишиванках? З-під гір? Йой, то ж, певно, здалеку.
— А то що жовтіє, мамцю?
— Певно, гончарний посуд.
— Можна, я піду та гляну?
— Агій на тебе! Не чула, що казав вітець?
— Йой, мамцю, — ластиться й цілує матір у щоку. — Солоденька моя! Це ж поруч. Чи я для того їхала в далекий світ, аби просидіти на возі? Може ж, нагледю щось вельми гарне та й придбаємо.
Мати віднікується й старається бути твердою, як буває твердий із ними вітець. А проте що далі, то менше твердості в її голосі. Бо що вдіє з своєю донею, коли та доня, мовби сама знада. Серце виймає улесливістю, щирим та ласкавим словом. А ще видом своїм, добрим та лагідним, красним та ясним.
— Матиму я клопіт з тобою, Миловидко, ой матиму! — журиться вголос і так віддалено дивиться на доню, схоже, щось інше гадає собі. — Іди вже, що вдію, коли ти така мила та рідна серцю моєму. Тільки ж не гайся, чуєш? Бо прийде вітець — пуги надає обом нам, присяйбіг, надає.
Обіцялася бути й була слухняною. Пішла, погамувала дівочу цікавість — та й назад. Зате якою щасливою та осяйною повернулася до мами, як щебетала розповідаючи. Чужі люди зглядалися, чуючи ті щебетання. Бо таки голосиста в Ярослава з Випалу дівка, та й розповідати, видимо, є що. Ано, чули, як виспівує! Мовби соловейко в гаю. Окрини всякі бачила і горнята теж бачила, полумиски ліпі тримала в руках, а тарілі ще ліпші, дивно-предивно розмальовані. Є в гончарнім кінці поставці, братниці, опаниці, є й макотери.
— Придбаймо, мамцю, — Миловида вкотре уже бере матір за руку, яскою зазирає у вічі. — Такий ліпотний посуд на торгу; так прикрасить нову нашу оселю.
— Чи я перечу? В нову господу і те, і друге, і третє потрібне буде. Та чи вистачить на все те збіжжя? Най пізніше, як придбаємо корівку.
Сидять мати з донею на покритому веретою возі і бідкаються, і сподіваються бідкаючись. А сонце все вище та вище підноситься у вись піднебесну, не просто гріє — припікає вже, і ті, що клопочуться торгом, змушені врешті-решт зняти з себе теплу вдяганку й освідчитись сусідові: «Ото днина, ніби не до зими, до літа хилиться». А торг іде собі, люд, як і зрання, вирує під стінами, і гомін того виру то відступає від заклопотаних старим як світ клопотом жінок, то знову накочується на них, стає зрештою звичним, чимось схожим на гомін бору в негоду.
Та ось і на ту звичність знайшлася у гаморі торжка незвична веремія: загули, засвистали віддалено, зрештою ближче і голосно, певно зближалися із ратайським кінцем, гудці, заволали, збираючи цікавий люд, речники, щедрі на кумедні витівки скоморохи. Чулись збадьорені вигуки, чувся регіт зівак, та над усе здіймався над торжищем і над тими, що сіяли гомін на торжищі, спів сопілок, дзвін гуслів, витинали на всі лади рожки та бубни.
— Люди, тиверці! — прорвався нарешті і взяв гору над гамом людським голос речника. — Нині у городі Черні, у князя Волота, велике свято: утинання волос отрочаті. Князь і княгиня хочуть поділити ту радість родинну з усім людом і просять його до столу на хліб-сіль. Чули? У городі велике свято! Князь і княгиня просять на хліб-сіль!
— А що то є, мамцю, — цікавиться Миловида, — утинання волос?
— А те, доню, що князевому сину виповнилося нині дванадцять літ. Від сьогодні він уже не дитина — отроча, піде в науку до дядька-навчителя. А це — знаменний день, перший крок на стезю, що веде до княжого столу.
— Отак? Овва, то то ж справді свято і неабияке.
Гудці наблизилися тим часом до їхньої хури й спинилися, затиснуті цікавими, гудуть-витинають на колінах, підбадьорюють скоморохів. А тим аби була музика: шпарко вибивають по-молодечому невтомними ногами, кумедно вихиляються всім тілом і ще кумедніше підморгують, кривлять зугарні на витівки пики. Людові тільки подай, люд за боки береться з реготу, а скоморохи стають уже на руки, йдуть по землі колесом.
Сміх, галас, регіт у стовпиську. Миловиді не все видно з воза, і вона підводиться, стає ногами на збіжжя, зазирає через людські голови.
— А погляньте, дівоньки, — чути звідтам голос, — і наша Миловидка тут. Гей, Миловидко, чи чуєш?
Дівчина оглядається в той бік, звідки кличуть, проте першою завважує молодців, а затим і дівок із Випалу мати.
— Йой! — жартує чи дивується. — Звідки біг послав?
— А все звідти, тітуню Купаво, з Випалу, — чемно вклоняються молодці, познімавши шапки. — Добридень вам!