— За поприще від нас, — доповіли звідуни, — спалено городище. Ті, що лишилися в ньому, кажуть, палили минулої ночі.
— Там є хтось?
— Так. Більше старі, діти та ще ті, кому пощастило проскочити в ліс і сховатися в лісі.
— Ведіть туди. Хочу погомоніти з такими, що бачили татей.
Городище було не таке вже й велике, а залишилося від нього ще менше — всього лиш ті кілька хиж, що стояли осторонь і не стали здобиччю вогню. Більше люди впадали в око, аніж їхні оселі.
— Як іменувалося городище? — запитав князь, над'їхавши.
— Випал, достойний.
Воістину випал, самі головешки лишилися та порубані тіла тих, що боронили дітей своїх, оселі. Певно, не раз уже горіло це городище, коли назвали так — Випал. А хіба ні? Кого тільки не було тут, у Придунав'ї, чиї дороги-путі не пролягали через землю Тиверську. І всім хотілося погріти руки на пожарищах. Римляни приходили — гріли, готи ішли — теж гріли. А що вже казати про ромеїв?
Поселяни не клопоталися оселями. Тинялися між згарищ, шукали забитих і зносили їх докупи. Інші збирали на подвір'ях недогорілі латвини, кнеси — те, що лишилося від споруд, і теж зносили та складали так, аби добре горіли. На ті недопалки кластимуть, певно, і віддаватимуть вогню тіла забитих.
— Хто бачив татей? Чи можете сказати напевно: хто вони?
— Усі бачили. То — ромеї.
— І це правда?
— Правдивіше не може бути. Коли не віриш, можеш над'їхати та поглянути: лежать отамечки, на пригорку, де гуляли звечора дівки та молодці.
Їх було п'ятеро. По броні, лику видно: таки ромеї і таки вої. Як же це розуміти? Між ромеями і антами укладено мир, імператор давав, замирюючись, роту: ніколи не переступати Дунай, жити, як подобає сусідам. Уся біда в тім, що того імператора немає вже на ромейськім столі, інший править імперією. А певно, так.
Полон настигли тоді вже, як на цім боці лишалися тільки рештки його. Єдина втіха — ромеї, що прикривали переправу, не переправилися на свій бік: або полягли в січі, або взяті в полон. А то добра пучка перцю на понюх ромейському імператорові Юстиніану. Піднесуть і скажуть: «Видів, хто ходив у Тивер, плюндрував землю, чинив розбій і глум? Не якісь там таті, що їх є та й є по обидва боки Дунаю, вої з когорти намісника твого — Хільбудія».
Піти за Дунай князь Тивері не зважився. Він належав до обачних і тому вчинив обачніше: послав гінців у Волин, а сам став із ополченням та молодшою дружиною по Дунаєві. Бо так гадав собі: ромеї своє взяли і вдруге не сунуться… Поки гінці гнатимуть коней до Волина, поки князь Добрит надумається і зважиться на щось, скористається присутністю ополчення і відбудує чи заново спорудить людові весі, а десь — і городища. В гніві на ромеїв виколисав у собі рішенець: далі не можна лишати полуденні обводи землі Тиверської такими, як були; настав час споруджувати при Дунаї сторожові вежі, а то й не вежі, — такі, як у ромеїв, тверді. Заслонити ними землю, може, й не заслонить, а затримати просування супостатів вони все ж будуть спроможні і знак землі Тиверській подадуть вчасно. А то — половина діла.
Руйнації завдано великої, проте не все стало поживою вогню та приманкою розбою. У тих, котрі сиділи ближче до Дунаю весями та городищами, знайшлися сокири, не бракувало у Придунав'ї й лісу. А люду, коней було та й було. Тож і закипіла робота в руках звиклих до неї поселян, а де почувається робота, росте з землі і зводиться над землею витвір рук людських, там влягається й біль, приходить бодай якась розрада.
Послані до князя Добрита гінці повернулися під кінець другої седмиці. А вслід за ними прибули й дулібські тисячі, очолені воєводою Старком, тим самим Старком, котрий у тамтешнім поході на ромеїв порятував несподіваним ратним вивертнем всіх антів і став відтоді першим мужем при князі Добриті.
То була радість і втіха. А ще знамення: князь Добрит не легковажить тим, що спіткало Тивер, він дає їй надійну і достойну поміч. Та чи не найбільше потішили князя Волота (коли казати правду, і здивували) надіслані Добритом разом із Старком та його тисячами сли. Чомусь не подумав, геть із виду випустив, що з ромеями і з Юстиніаном, котрий стоїть на чолі ромеїв, можна стинатися і в такий спосіб. А Добрит на це чи не найбільше уповає. Ано, чи не найбільше, бо звелів очолити сольство самому Ідаричу, мужу думаючому із думаючих, знаному в землі Трояновій та й за її обводами не лише величавістю виду, а й умінням баяти людей красним словом, лишатися супокійним із супокійних навіть у найлютішій круговерті людських пристрастей.
— Княже, — сказали сли, сівши у Волотовім наметі. — Рада старійшин і князь землі Дулібської просили тебе вгамувати гнів, спричинений розбоєм, і не дати гордині мужа ратного взяти гору над здоровим глуздом мужа думаючого. Настане час, поквитаєшся з ромеями за вчинене. А поки що наступи на власний біль і примусь мовчати. Воїв, що прийшли зі Старком, і воїв, що є під твоєю рукою, велено тримати при Дунаю і являти раз по раз на очі ромеям, аби не так безпечно спали. Орудуватиме ними Старк. Ти ж, яко скривджений, ідеш із нами, антськими слами, до ромеїв і висловлюєш самому імператорові гнів за розбій, за порушення даної на хресті роти. Від того, що скаже імператор, і залежатиме, як діяти нам.