— Княже, — підійшов до Волота кормчий. — Вночі може розігратися справжня буря. Доки не пізно, раджу пристати до берега й перебути ніч на березі.
— Не бажано, Домовите.
— Знаю, що не бажано, та необхідно. Ніч буде буряна, отож похмура, а йти такої ночі морем небезпечно.
Волот вагався, зрештою пішов на пораду до Ідарича. Той виявився поміркованішим, ба наполіг навіть. «Кормчий, — сказав, — плавав і не раз, отож ліпше за нас знає, коли час пливти, коли — іти до берега. Най робить так, як вважає за потрібне».
Вийти на берег виявилося стократ важче, аніж пливти у відкритому морі. На мілководді хвилі були високі і буряні. Одні розсипалися й вирували, не досягши берега, інші з шумом і гуркотом накочувалися на берег, кипіли при березі.
Довелося спустити вітрила й сісти на весла. А поки сідали та цілилися, де пристати, поки вибрали пологіший берег, сутінки згустилися, і море викинуло лодію там, де було мізійське сельбище. Поночі їх, щоправда, не помітили. Не одразу помітили й удосвіта. Та слов'яни теж не скористалися тим, що лишалися тривалий час непоміченими. Море геть розбурхалося за ніч, і вибратися в глибінь супроти високих та буряних валів годі було й думати. Вдень натрапили на них мізійці, а перегодом — і кінні ромеї.
Довелось пояснити, хто такі і чому тут. Ромеї вислухали їх, пожурилися навіть укупі з антами та й подалися собі. А надвечір знову над'їхали.
— Кормчий і лодочні, — сказали, — лишаються при лодії, а слам антським велено їхати з нами.
— Куди й пощо?
— До Маркіанополя. Матимете бесіду з намісником Фракії і всіх провінцій діоцезу Хільбудієм.
Ідарич показав їм знак князя Добрита, пояснив, що вони сли і є тому особами недоторканими, та ромеї не зважили на те.
— Такий наказ центуріона, — сказали. — Лодочні, коли вгамується море, можуть правитися в пристанище Одес. Це неподалік. Там знайдуть їжу і охорону. Всім іншим велено бути в Маркіанополі.
Хільбудію, певно ж, доповіли, чиїх слів доправлено до Маркіанополя, а Хільбудій не поспішав бачитися з ними. Дулібів обурювало це, і вони усім гуртом напосідали на Ідарича:
— Ти довірена особа князя. Іди й кажи наш гнів.
— Спокій, братове, спокій, — утихомирював їх зосереджено похмурий Ідарич. — Доста того, що ми єдиножди поспішили вже і вчинили не так, як мали б вчинити.
— Де і чому — поспішили?
— Коли правилися з лодії. Мали б лишити когось із слів, і той муж нарочитий подався б, діждавшись тиші на морі, прямісінько до імператора, аби оскаржити сваволю Хільбудія.
Дуліби примовкли й замислилися. А й справді, тоді Хільбудій не посмів би поводитися з ними отак, як нині.
— Що скажемо, коли дійде до розмови? — порушив тишу князь Волот.
— Як є, так і скажемо: правимося до імператора з сольством від антів. А чому правимося — про те ні пари з уст.
— Хільбудій зажадає знати.
— Ми не до нього їхали, не йому й казатимемо, чом їдемо. Він всього лиш намісник діоцезу, його повинність — допомогти сольству правитися до імператора і тільки. Все інше буде порушенням покону, що віддавна існує між сусідами.
Можливо, і все ж князь Волот не поспішав радіти.
— Аби не повторити свою недалекогляднсть, — сказав Ідаричу, — гадаю, на побачення з Хільбудієм слід іти не всім.
— Думаєш, зважиться на злочин?
— Так. Побачення почнеться з частування, а ромеї — підступні частувальники, разом із вином і трутизни можуть дати.
— Не посміють. У такому разі всіх змушені будуть нищити: і нас, і тих, що біля лодії.
— А коли посміють все-таки? Хіба всіх нас разом із лодією не могло накрити море?
Ідарич зміряв князя пильним оком, проте сказати нічого не сказав.
Десь опісля вже Волот надумався й знову підсів до нього.
— За нами, здається, не слідкують?
— Немовби ні. А що?
— Чи є потреба сидіти й ждати, коли покличуть? Хочу взяти з собою пару воїв і піти по Маркіанополю. На ромейській речі розуміюся, гляди, підслухаю щось, а то й побачу.
— А вийдеш непомічений?
— Сподіваюсь вийти. Сам кажеш, за нами не слідкують. Якщо Хільбудій покличе на розмову, ідіть без мене.
Не зовсім певен був, що станеться так, як гадає. А все ж сподіванка зустріти когось із своїх у Маркіанополі не переставала гріти. Цей ромейський город — один із тих, що лежать близько до Дунаю, не може бути, щоб у ньому не жили слов'яни, — коли не ці, щойно полонені, то ті, що опинилися у Візантії з інших причин і за інших часів. А в слов'ян, закинутих лихою долею за обводи рідної землі, немає звички та не буде й потреби розминатися з своїми. Певен, не забаряться підійти, пізнавши по вдяганці, й поцікавитися: з якої землі і чи давно тут; є вже ромейським підданим чи всього лиш гість. А вже як підійдуть та заговорять, не сплохує і не забариться вивідати, де ті анти, що ромеї пригнали нещодавно з-за Дунаю.