— А розперло б тебе! — почув улицьку річ і оглянувся. Хто це сказав? Отой чи отой? Мабуть, отой, бо видом своїм більше на анта, ніж на ромея, схожий.
— Муже достойний, — торкнувся його руки. — Ти з Уличі?
Обернувся на княже слово різко й заціпенів дивуючись.
— Або що?
— Я теж звідтам. Поясни мені, що тут коїться.
— Анічого.
— Як то — нічого? Люди товпляться та й товпляться, а пробитися, куди хочуть, не можуть.
— Бідні, тому й не можуть. Тобі до кого треба?
— До самого імператора.
— О-о! То це не тут. Це там, — показав на Августіон.
— І там був, і тут, ніде не можу доступитися, бодай порадитись.
Родак не став довго думати.
— При собі щось маєш? — поцікавився.
— Знак маю від князя Добрита.
— Пусте, — зневажливо махнув рукою. — Знак там, імператорові покажеш. На те, щоб доступитися до імператора, питаю, маєш щось?
Волот силився догадатися, що повинен мати він для того, щоб доступитися до ромейського імператора, і все ж визнав за ліпше перепитати:
— А що треба?
— Те, що звуть тут донатіями — соліди, цінні подарунки?
— Подарунки маю, якже. Соліди теж.
— Стій тут, — поклав Волотові руку на серце й немовби сказав тим: між нами укладено ряд. — Зараз приведу вирлоокого. Він усе може, надто коли не поскупишся солідами. Подарунки прибережи для тих, що в Августіоні, йому і сторожі дай соліди. І проведе, і розтлумачить, до кого вдатися, і домовиться, з ким слід.
— Візьми, — сунув йому Волот перший донатій, — тільки домовся, зроби так, аби провів.
Він не забарився повернутися з тим, на кого покладалися тепер усі князеві сподіванки. І вирлоокий теж не розпитував довго, кому чого треба. Почув, що має провести князя антів до самого імператора, та й затамував, прицінюючись, віддих.
— Двісті солід, — вирік, не моргнувши, і показав для певності два пальці, проте одразу ж передумав, видно, і додав: — Та на сторожу сто.
— Побійся бога свого, достойний, — здивувався князь. — Чи ти один такий, чи зі мною, гадаєш, уся княжа скітниця?
Видно, і двісті солід, на яких зійшлися вони, був немалий донатій. Вирлоокий крутився мов в'юн; то зникав, то знову з'являвся біля князя Тивері, запевняючи, таки вволить його волю, хай має терпець і жде.
І Волот діждався побачення з найяснішим імператором, щоправда, десь аж на п'ятий день.
Ідарич там ще, в Маркіанополі, розтлумачив Волотові, як має тримати себе з тими, хто прокладатиме путь до імператора, що казати, коли постане перед самим імператором. А проте, коли постав, навіть у нього, бувалого вже мужа, підкосилися ноги і задерев'янів язик. Палата сліпила очі блиском золота, ліпленням та різьбою, а ще — ликами імператорів та святих. Навіть з долу дивилася на нього ясними очима людська подобизна. І була вона така проникливо пильна та перестерігаюча, здавалось, розтулить зараз уста й спитає: «Хто ти? Куди?» А попереду сидів на сяючому троні сам Юстиніан і дивився на приголомшеного сла такими ж пильними, як і в людської подобизни з долу, очима.
— Імператорові Візантії, августійшому Юстиніанові, — почув нарешті князь Волот свій голос і дещо підбадьорився, — низький уклін від князя Добрита і осібно від князів Тивері, уличів, полян.
Він низько вклонився і тому не бачив, чи кланявся у відповідь імператор Юстиніан.
— Князі зичать божественному імператорові і його богами посланій жоні, імператриці Феодорі, доброго здоров'я й передають через мене, довірену особу і сла, свої дари.
Волот знову вклонився, а мужі його поставили тим часом перед троном дві різьблені з дерева й інкрустовані дорогим камінням шкатули: одну імператорові, другу імператриці. Поки ті, що клали шкатули, відходили, два інші мужі вийшли з-за спини свого князя й поклали до ніг імператора хутра.
Юстиніан ожвавився і, як здавалося Волотові, подобрішав навіть.
— Князям збратаної Антії низький уклін і дяка. Як поживають повелителі полуночного краю? Чи вдоволені нами, своїми сусідами в Подунав'ї?
Волот ледве стримав себе, аби не виказати радості: ліпшого зачину розмови про татьбу у Подунав'ї й вигадати годі. Невже імператор анічогісінько не знає про те, що сталося в землях полуденної Тивері?
— Князі антські були вдоволені спокоєм на полуденних обводах своїх земель, слали до імператора слів своїх з найсолодшими намірами — поновити чинність укладеного за імператора Юстина ряду про мир і дружбу між антами та Візантією.
Юстиніан схвально кивнув головою, та одразу ж змушений був розкаятися за свою поспішність.