Тоді аж, як сахнувся від неї й затиснув уражене місце рукою, збагнув, що сталося. Боронячись, Миловида натрапила рукою на приторочений у нього до пояса стилет, вихопила його і вразила прикрите всього лиш сорочкою тіло. Болю, принаймні такого, як спершу, не відчував уже, зате явно відчував, як розпливається під рукою липка й гаряча кров.
У спалахах, що їх не переставали викрешувати блискавиці, побачив, як тиснулася в кутку перелякана тим, що сталося, дівчина й тримала перед себе націлений на нього стилет.
Хіть одразу ж згасла, замість неї злоба підступила до серця і стала помітно закипати в серці.
— Як же ти посміла?
— А князь як посмів?
Аж пересмикнуло Волота. Націлився було сказати те, що спливло тієї миті на думку, та опам'ятався і стримав себе.
— Я ж не тать і не обавник. Кажу: вподобав тебе, хочу, щоб стала мені жоною. Чи, думаєш, так собі йшов до Борича, правдами і неправдами визволяв з неволі?
— То й я ж уразила не так, щоб дуже, я — аби угамувати лишень хіть.
— Добре мені не дуже. Кров цебенить, мов із вепра. Накинь вотолу та піди в мій намет, принеси кису шкіряну. Там є полотно, добудеш і перев'яжеш рану.
Послухалася і не зволікала. І грози, здавалось, не боялася вже — вона помітно відкотилася за лиман, лише блискавиці кресали раз у раз й освітлювали їй путь до намету, пошуки киси в наметі.
— Зніми, княже, сорочку, — звеліла, коли приготувала полотно.
— Знімай сама. Уразила так, що й рукою не годен поворухнути.
Мовчки погодилася, мовчки й знімала. Взялася за край рукава на здоровій руці й звеліла, аби князь допомагав їй звільнитися від своєї вдяганки. Потім підвелася, стала над Волотом і обережно скинула сорочку через голову. Ту, уражену, руку звільнила від неї останньою.
Наклала на рану шмат згорнутого в кілька полотна і знову попросила Волота потримати, аби не впало. Далі вже пеленала руку, а з рукою й плече сама й пеленала старанно, як здалося князеві, не без співчуття.
— Що скажу завтра лодочним, нарочитим мужам із Волина? — питався у неї, і важко було добрати, усе ще попрікає чи просто журиться. — Рану нанесла, твар подовбала. Це за те, що порятував від ганьби, вивіз із неволі ромейської?
— Чи князь на те вивозив, щоб порятувати з одної, а завдати іншої ганьби?
— Кажу ж, уподобав тебе, хочу, щоб стала мені жоною.
— У князя є жона, я бачила і знаю.
Умовк на мить, думає-гадає, як їй пояснити, такій зеленій і такій чистій.
— Ти не все знаєш про княгиню Малку. Коли довідаєшся, інакше мислитимеш.
— Інакше не можна, княже.
— Можна, Миловидко. І варто, — зважився сказати більше, аніж хотів би зараз. — То правда, я горю бажанням злюбу, ти така жадана, так до серця мені, як ніхто досі не був і не буде. А проте не лише тому хочу взяти тебе за жону. Малка не здатна більше народжувати дітей. Підвередила себе, коли народжувала найменшу, і не може тепер бути непраздною. А ти он яка ліпотна дівка. Ти народиш мені синів-красенів і станеш наймилішою з усіх жон, що є на світі.
— Князь говорить неподобні речі.
— Чом неподобні? Ніби не відаєш, зріла вже, не сьогодні, то завтра горітимеш бажанням злюбу. То ж і стань моєю. Богами нашими присягаюся: будеш першою жоною в Черні.
— У мене є ладо.
— Той, Божейко?
— Ано. Ми заприсяглися бути у парі з ним. Там, у біді, присягалися, князю.
— А Лада? Невже Миловидка не збагнула: богиня Лада пішла супроти вашого бажання. То з її волі об'явилися у Випалі ромеї, то вона вчинила так, аби вас роз'єднали і в ромеях. Ти зараз на своїй землі, на вольній волі, а Божейка повезли з Одесу на край світу, туди, звідки не буде вже вороття.
— Як це — повезли? Адже князь казав, ромеї не схочуть заїдатися з антами, ромеї повернуть полонених.
— Тоді казав, аби заспокоїти тебе, зараз кажу правду.
Хилилася під вагою видимого горя, й не знала, що їй діяти. Перечити? Кричати, що то лжа, князь хоче всього лиш обаяти? А звідки знає, звідки може знати тепер, де правда, а де лжа?
Затулила вид свій руками, хилилась та й хилилась на вимощене лодочними ложе. І плакала схиляючись. Тихо і жалісно, по-дитячому надривно.
Якийсь час Волот не зважувався наполягати на своєму. І заспокоювати не заспокоював.
— Я тому й прийшов до Миловидки, — заговорив, коли стишилася трохи, — тому, кажу, й прийшов, що вірю: вона достойна бути щасливою, бо має від мами-природи все, щоб робити щасливими інших.
— Де те щастя, князю?
— Вдумайся, дівчинко гожа, і збагнеш: воно поруч. Не Божейкові — мені судилася ти. Це богиня Лада повернула тебе до мене. То ж і кажу: приходь і будь княгинею Тивері. Я — муж при силі і здоров'ї, я зможу дати тобі все, чого захочеш. Дай мені одне — прихильність серця свого, взамін матимеш усе.
Помовчала і вже потім вирекла з освітленої блискавицею ночі:
— Ти не знаєш, княже, Божейка, не відаєш, яке велике у нас із ним бажання злюбу. Що ти і що твої обіцянки супроти того, що дали б мені позирки Божейкових очей, Божейкові пестощі та злюбні втіхи! — мало не крикнула у відчаї.
То було занадто, надміру занадто. Та князь не відповів на ту надмірність гнівом, у нього вистачило мудрості не прийняти образу за образу.
— Є й інші, дівчино, принади у мужів, окрім очей та пестощів. То похвально, що ти віриш, що умієш вірити. Та зважай і на те, що я кажу: Божейко твій, коли б він був не просто собі отроком чи мужем — богом, і тоді не зможе повернутися звідтам, куди запроторить його Хільбудій. Чи Миловидка не чула: усіх наших поселян вивезено на далекі чужинські торги, туди, де продають на каторги, у рабство! А з рабства вороття нема. Божейка завдадуть у вериги, прикують до галери, примусять гребти стільки, скільки суджено йому жити.
— Тоді… тоді й мені не буде життя.