Така, що знялася б оце та й подалась у ту сторону світу, де Сонцепік. А згадала, що принесе Божейковій старині, і прохолонула: адже стариню не потішить те, що скаже про Божейка.
«А що потішить? — передумала враз. — Невідомість? Оте, що поїхав перед Ярилом не знати куди та зник не знати де? Ні, я мушу піти. Най нагримають, скажуть: «Це через тебе!» Най виженуть з оселі, а піти мушу і сказати мушу».
Діждалася, поки розмоложиться небо, бодай трохи спаде з трави роса, сказала тітуні, куди хоче податися, розпитала, як пройти до Сонцепікської весі, і таки пішла.
Стезя була широка: не лише конем, возом можна їхати. Проте вела все лісом та й лісом. Спершу під гору — до дуба і того джерела, що б'є з-під кореня, далі з гори та й з гори… Спинилася, коли порівнялася з громовою водою, а далі пуцьнулася перед джерелом та й стала пити.
— Напути, водице, — сказала напившись, — дай мені силу і снагу здолати печаль свою та відшукати ту єдину стезю, що виведе до лада мого солоденького, Божейком іменованого. Ти пособила тоді, коли прохала тебе перед святом Ярила… пособила, кажу, зійтися з ним, то пособи ж і нині відшукати його в чужій землі, між чужим людом. Чуєш, водице солодка, водице чиста, водице громова. Благаю тебе, пособи!
І молилась, стояла на колінах і, помолившись, ждала. Чого — сама не відала, однак стояла над водою, дивилась — питалася в води і ждала. Зрештою надумалась і розглянулася: чи не стоїть, як і тамтого разу, позаду або осторонь її жадання згорьоване — Божейко, чи не каже вже, як тоді казав: «Я тут, Миловидко! Прибув, як обіцяв»?
Та ба, цього разу анікого довкруж, лише ліс та й ліс, а в лісі — мовчазні й засмучені пізньою порою дерева.
Зітхнула, стала на ноги та й пішла сумовито-мовчазна у діл — туди, куди вела протоптана в лісі стезя.
Не печалилася тим, що може збитися з путі, поселяни сказали: вона одна, виведе, куди слід. Ішла та йшла собі. Коли ж вийшла на узлісся та стала перед полем, засвітилась мовби та зірка, що позбулася хмар: Божейкова весь тулилася біля лісу ціла-цілісінька! Невелика вона, проте ознак пожежі жодної. Присяйбіг, що так: жодної!
Не встигла відчути її, іскорку радості в серці, як одразу ж і остудила.
«Це ж він міг бути на Ярила вдома, — подумала, — і не знати полону. Ано, ромеї сюди не досягли, усі, хто жив тут, живуть щасливими і нині… Йой, лишенько! Чи то ж треба було, щоб сталося таке? Нащо ми зустрілися, Божейку мій ясний, у Черні, нащо зійшлись тієї ночі докупи? Здибалася б із тобою тепер оце та й сказала б, як ти казав: «Я тут, ладонько, бери, коли так дуже вже хочеш мати мене за злюбну жону». І жили б ми з тобою у дружбі та злагоді, певна, не минуло б і літа, як загоїла б уже рани, що маю по смерті мами, тата, всіх кревних. Присяйбіг, загоїла б! Бо без злюбу злюбний ти мені. Бо певна: тішилися б одне одним у твоїй оселі, як ті голубочки при своїм гніздечку. А що без тебе? Ано, що?»
Чи вона вдачею така, чи так глибоко і завчасно зранена, не встигла пожалітися сама собі, уже й заговорили вони, її сердечні рани, вже й сльози на очах. Така, що упала б отут, де стоїть, та й билася-побивалася б на його, Божейковій, землі, доки не спливла б сльозами до останку. Бо таки боляче і таки жаль: це ж через неї все сталося, це вона завдала Божейка у ромейські вериги! Сама випорснула з ворожих лабет, а Божейка завдала. Що ж скаже його старині, коли прийде і стане перед нею? Де набереться мужності та снаги, щоб прийти і стати? Таки тут, у зраненому і знесиленому ранами серці? Йой, таке кволе воно, таке немічне. А більше ж немає де й брати її, ту мужність. Правду каже, нема!
Недовго й шукала Божейкову оселю. Десь за другим разом вказали: ото вона. А коли вже стала перед оселею, то й до оселі зайшла.
— Чолом вам, господине ласкава. Чи гаразд маєтесь?
— Спаси біг. Проходь далі, коли з добром ідеш. Не сонцепікська, бачу, — казала господиня, приглядаючись до захожої. — Певно, здалеку до нас.