— З Випалу я.
— З Випалу? — чи то дивувалася, чи співчувала жінка. — З погорільців, либонь?
— Так, тітуню солоденька, і з погорільців також. Я Миловида Ярославова. А ви Божейкова матуся будете?
Господиня не поспішала з одповіддю, дивилась та й дивилась вражено і вже потім вимучила з себе:
— Йой, то ти і є та дівка, до котрої їздив Божейко у Випал?
— Атож.
Чи то боялася, що зараз накинуться на неї з докорами, чи згадала нараз, як до мізерії мало було їх, Божейкових наїздів до Випалу, прихилилася до одвірка й зайшлася ревним, таким, як, може, й не плакала досі, плачем.
І сталося те, чого Миловидка й не сподівалася, мабуть. Йшла ж бо не просто сказати Божейковій матері, де її син, хотіла бодай якось потішити убиту горем матір. А довелося самій опинитися в обіймах матері-потішниці. І поспішила на її ревний плач, як може поспішити тільки мати, і пригорнула до себе, і на втіху-благання не поскупилася. А втішаючи і сама розплакалась.
Стояли, обнявшись, при порозі, як дві верби при березі, і жалілись одна одній, і заспокоювали одна одну. Коли ж виплакали все, що можна було виплакати, господиня згадала врешті, що вона старша серед усіх, хто в оселі, й повела Миловидну до сусідньої кліті-світлиці, далі від чад своїх.
— Сідай, дитинко, — сказала, мов своїй. — Сідай і розказуй, що знаєш.
Така прихильна була до неї і така ласкава з нею, ніби мама рідна. Отож і Миловиді не було потреби ховатися від господині вогнища ані з тим, що вони з Божейком он як вподобали одне одного, ані з усім, що знівечило їхні наміри жити по злюбі в парі. Нічого не приховала, сказала все, що було в мислях і що — на серці. А все ж найбільше докладала хисту та бажання, аби здійснити отой, ще в Випалі зроджений, намір — бодай чимось потішити убиту горем жінку. Та ба, що її хист і що бажання, коли сама вислизнула з ромейських лабет, а Божейко ні, сидить ось, сипле словами, мов просом на передлітню ниву, а його повезли за три моря, він лишився серед тих, кого хотіли, та не визволили. Тож і мало дива, що така недорідна її нива. І слухала Божейкова мама Миловидчині казання — була зболена до краю, і вислухала — не розхмарилась. Єдине, чим винагородила за тоті старання, — поборола жалі в собі й сказала:
— За те, що прийшла та повідала, дівчинко гожа, спаси тебе біг. Знатиму принаймні, що живий мій Божейко. Сумна його доля, йой, яка сумна! Та живий про живе думає. Думатимемо і ми, що не все уже втрачено.
Сиділа, хитала посивілою вже головою, й мислями була аж ген далеко десь. І мить, і другу, і третю отак. Коли ж завважила, що Миловидка змагається з думкою, сидіти чи йти вже, збудилася й, здається, змінилася від того збудження на лиці.
— А про себе ти нічого й не скажеш мені?
— Хіба не казала вже?
— Про те, що було. А зараз як? Стариня жива твоя, кревні усі здорові?
Чула, теплом пашить лице, а чого — й сама не знала.
— Немає їх у мене, тітонько золотенька. Ані старині, ані братика з сестричкою немає. Усі полягли, захищаючи оселю чи ховаючись в оселі.
І знову Божейкова мама стала такою, як була за мить-другу перед цим: і сумовито-замисленою, і зболеною.
— Де ж ти живеш, дитинко бідна? У кого живеш?
— У татової сестри.
— Чи добре тобі там? Маєш що їсти? Чи не затісно?
Дівчина заблудила очима і припізнилася з словом-відповіддю. Казати, що їй аж надто добре в тітки, не насмілювалась, однак і запевняти, що погано, не випадало якось: її не кривдили і не збираються, здається, кривдити.
— Може, до нас перейдеш? — швидше підказала, аніж питалася Божейкова мати.
— А чого?
— Наша оселя вціліла від татей, а там, у Випалі, знаю, усім затісно зараз. Отож переходь, коли справді так, та й живи, поки спорудиш собі. Гляди, й Божейко повернеться на той час. А чом би й ні? Один із наших, сонцепікських, бував на тих проклятих богами й людьми каторгах. Взяли його ромеї у полон, а з полоном запроторили на каторгу. П'ять літ плавав, прикутий, а на шостий поталанило-таки: розбив вериги і втік. Воля, дитино, високе слово, а бажання бути на волі — і поготів. Воно і мури валить, і гори долає.
«Йой, матінко-зірко! Не так-то легко буде Божейкові розбити ромейські вериги», — подумала, а вголос сказала:
— Я пораджусь із тіткою. Коли не потрібна їй на зиму, то й прийду. Удвох нам, — додала, долаючи осмуту, — не так сумно ждатиметься, правда?
XIII
Поки було літо, а в Соколиній Вежі була мати, сестрички, Богданко не доглядався, що робить бабуся Доброгніва. Вмивався, як і колись, студеною водою, може, тільки старанніш, аніж до золотавиці, промивав очі і не витирався, як звик витиратися після вмивання, ждав, поки воду висушить сонце. Тепер же, як мати-княгиня поїхала й забрала з собою дівчаток-щебетух, в просторій бабусиній оселі надто відчутною стала тиша, і отроча невільно дослухалося до неї, а дослухаючись, завважувало кожен сторонній звук.