— Що це, бабусю? — питав, коли стара ставила перед ним миску з водою.
— А що ж, водиця. Вмиватися будемо.
— Знову? Чи так давно умивалися?
— То була росяна водиця, ця — зоряна.
— Це та вже, що допоможе?
— Не знаю, соколику. Котрась має допомогти, а котра — не відаю. Найбільше покладаю надій на ту, що впаде на твої віченьки у світлу п'ятницю.
— До неї недалеко вже?
— Ба ні, далеко. І поліття треба перебути, і зиму переждати.
— Йой! Аж на передлітті?
— Ано, раннього передліття. Того дня бог-громовик розбиває ударом своїх блискавиць зимові вериги й одкриває вхід у царство вічного літа. Царівна Золота Коса, Ненаглядна Краса буває особливо щедрою тоді, разом із росами чи дощовими потоками посилає на землю й живу воду. А саме вона, мій голубчику, і зцілить твої очі.
— Вона милостива, бабусю?
— Хто?
— Ну, богиня Золота Коса.
— Усі боги милостиві, внучку.
— Правда? А чом же тато казали: «Це боги покарали нас»?
— Так казав?
— Еге.
— То він з розпуки, внучку. Тебе немає за що карати, ти нічим не завинив ще на землі. Необережний був, поглянув невчасно на царівну Золоту Косу, Ненаглядну Красу, тому й осліпнув.
Вона рідко коли полишає його на самоті, хіба на мить-другу або тоді, як спить. Все сокорить та й сокорить, оповідаючи внукові, чому небо буває чисте та ясне, а чому — похмуре, з якого це дива півні співають удень і поночі, тоді, коли всі і все спить; чи так одвіку було, що на землі росли дерева, засівалися ниви і родив хліб. Отож і зараз посадила внука так, щоб голівка його лягла бабі на плече, гладить-заспокоює і каже гладячи:
— Хто бачив у небі сонце, той бачив і Золоту Косу, Ненаглядну Красу.
— Хорс — її вітець? — обриває на слові Богданко.
— Ба ні, Сварог усім богам вітець. Золота Коса — богиня світла і добра, всеблага плодоносиця, та Морська Діва, що повертається до нас із глибин океану, аби наставав день на землі і не згасало життя. А так, не було б її блиску-світла, не було б і тепла, а не було б тепла, не було б і людей на землі, не росло б дерево в лісі, не плодоносила б нива в полі. Це вона, богиня з богинь, виходить щоднини на небо й розпускає по землі золоті свої коси, кличе до життя й дає плодоносну силу всьому, що здатне плодоносити. Це з її ласки настає та пора, коли бог-громовик розбиває льодові вериги в аеровому морі й одкриває путі для медоносних струменів дощу. А де падають ті струмені, там теж квітує життя. Бо поновлюється злюб між Небом і Землею… Небо дарує Землі розкішні шати, Земля дарує Небу колиску для піднебесних вод — аер. Тож не гнівайся, внучку, на Злотокосу Діву за те, що була аж надто ясною і осліпила тебе своїм блиском. Вона осліпила, вона і зцілить. Треба тільки бути довготерпеливим, уміти ждати і благати ждучи. Хочеш, я навчу тебе благань-заклинань, аби сам звертався до богині й нагадував їй про себе? Кажи за мною: «На морі, на океані, на острові на Буяні є пломеніючий білим пломенем-світлом алатир-камінь. На тому камені сидить Красна Дівиця. Сидить вона і стріляє в чисте поле, убиває всілякі болі. Дівице Красна, Дівице Ясна, Дівице Всеблага. Убий і мій недуг-потьмару. Пошли з небесної криниці живої водиці на мої темні очиці. Зроби так, аби прозріли, аби я знову бачив лик твій, ясну красу твою, тішився лісом-знадою, долом-левадою, ясним світом і людьми у світі».
Богданко слухняно повторює за бабусею — і раз, і вдруге, зрештою надумується й питає:
— А в тому морі є й острови? Що то за один — Буян?
Бабуся не гнівається, бабуся у нього, ніби та богиня всеблага: сама добрість, сама утіха і сама покора. Осміхається тільки, коли внук не те питає або невчасно питає, і, осміхнувшись, каже:
— Земля, щоб ти знав, то лиш краплина суші в океані-морі. Довкола неї вода і над нею вода. Скільки сонця-світу, стільки і води у світі, та ще аеру. Один океан обступає звідусіль Землю, інший плаває в небі. Цей інший — дощове океан-море. А вже за тим морем — голубе царство вічного літа. Воно і є царством Сонця, Місяця, Зірок, сіреч островом Буяном. Там не буває стуж, там — одвічна й довічна благодать, течуть медові й молочні ріки, а по берегах тих річок — нев'янучі сади, між садами — вічнозелені луки. Чого тільки немає в тих садах: мигдалі, родзинки, овощ всяка. Яблука ж лишень золоті. А вже птаства того, боженьки! Так щебечуть, так виспівують, що й сказати несила. Боги наділили той благословенний острів найчистішим, що є на світі, аером, водами живодайними. Це там, внучку мій, міститься небесна криниця, та, що в ній найчистіша і найсмачніша в усьому всесвіті вода, що з неї беруть початок усі небесні ріки й поповнюють своїми живодайними водами світовий океан. То на острові на Буяні росте Мокрецький дощоносний дуб, зимують усі земні птахи. Не з безодні підземельної, таки з Вираю прилітають вони на передлітті й приносять у дзьобиках сім'я рослинності всякої —тієї, що плодоносить у полі, й тієї, що росте у лісі, на лузі чи в саду.