— А челядниця казала, що насіння вітри заносять.
— І вітри, мій голубе, аякже. Там, у піднебессі, живе велетенський Стратим-птах. Він і здіймає своїми крилами буйні вітри, а ті вітри, гасаючи поблизу острова Буяна, підхоплюють сім'я-насіння й несуть його на землю. Ано, звідки б то взятися на землі такій силі-силенній усякого квіту, та овочів, та збіжжя, як не з Вираю… А ще хочу сказати тобі, соколику ясний, — погладила стара Доброгніва внука і чомусь стишила голос, — що там-таки, на острові Буяні, стоїть біля небесної криниці золотий палац. То і є палац цар-діви Золотої Коси, Ненаглядної Краси. Саме в ньому, під золотим ложем цар-діви, у головах б'є джерело живої води. Коли діва почує, що хтось із землян ревно благає її помочі, простягає руку й кидає воду на землю, а вже на землі вода знайде, кого слід. Отож не лінуйся, внуча моє, ходи зі мною на вранішні і на вечірні роси, зри своїми очицями на сонечко ясне, коли сходить, зри і коли заходить. Не дивись на нього тоді лиш, як буває в пишній красі, а на землі немає місця росі. Гляди й підстережеш щасливий час, а в щасливім часі — благодатну мить, ту, що незрячого робить зрячим. Чи пристаєш на це, внучку?
— Ано. Я з усім і на все, бабусю, згоден, аби тільки прозріти.
— То на цьому й станемо. Най буде благословен час, коли домовляємось, най буде благословенною і наша домовленість.
XIV
Зоря вечірняя, пораднице знедолених. Ти одна бачиш і відаєш, яка печаль-присуха обсіда її, Миловидчине, серце, ссе з нього кров, немовби та присоска, що живе по болотах. І тепло, і затишно, і привітно в Божейковій оселі, у тій кліті, що мала б бути, як кажуть тут, за молодим подружжям, і разом з тим он як гірко. Так гірко, зоре ясная, що ні сну, ні супокою немає. І противиться жалю своєму, і не може здолати його в собі. Пощо так сталося? Чому мало статися саме так? Та вони ж із Божейком он якими парованими почували себе, он як хотіли його, подружнього злюбу. Коли б не те лихо, давно уже взяли б його, не пізніше, як на Купала взяли б і жили в цій-таки оселі щасно та дружно. Зоренько ясна, богине красна, потішнице зморених та знедолених! Ти ж знаєш, яка то радість була б і для них із Божейком, і для старині їхньої. Та такої злагоди і такого злюбу, далебі, світ ще не знав. Ано! Божейко, ніби той голубочок, літав би та воркотав коло неї, милував та жалував, а вже що вона, Миловидка, не скупилася б на милування та на пестощі, то йой… Давно б уже дитятко його під серцем носила, готувалася б бути мамою, а готуючись, квітнула б та й квітнула від щастя, що повнилося б у ній, і всіх-усіх робила б щасливими! Оцю маленьку кліть вимила б до сяйва-блиску, заквітчала б зелом, розписала б голубочками, що живуть парно та гарно, мають кубельце та діток у кубельці. І всю оселю, все подвір'я, могла б, то й усю Божейкову весь одмінила б та звеселила. Бо така від тата та мами, що світ пригорнула б до серця, усіх зігріла б серцем, коли б той світ не був такий, як є. Йой, боженьки! Коли б же не був такий! Приборкав, бач, її голубочка та й завіз до чужкраю, між підступних і страх яких жадібних на соліди людей. А відтак і її закував у вериги. Такі важкі і такі безнадійно сумні, хоч бери і накладай на себе руки. Бо це ж не життя, зіронько ясная, се мука пекельна: жити під крівлею лада свого і не мати лада.
До глибокої ночі не спала Миловида, все думала-скаржилась і плакала, не діждавшись розради. Так і сказала собі:
«Я не вживу тут. Присяйбіг, не вживу! Здолає мене печаль-присуха й примусить піти. Ось тільки куди піду? Знову до тітки у Випал чи до князя? Ні, ні, — злякалася своєї думки і поспішила відгородитися від неї першою-ліпшою знахідкою. — Це тому мені так тоскно, що я сама ночую в кліті. Завтра ж попрошу матір-господиню, аби клала зі мною спати й Божейкових сестричок».
Згадка про господиню бодай якось розраджує дівчину і стишує біль. Бо вона єдина на цім світі он яка добра до неї. Так і сказала, коли Миловидка вдруге прийшла до них із Випалу: «Живи у нас, дитино, і будь нашою. Дарма, що немає тут Божейка. Він же бо є на світі, а коли є, живи у нас і будь нашою. Мене клич матір'ю, тата — татом, сестричок Божейкових — сестричками. Було б, звісно, ліпше, коли б щастя і крев єднали нас. Та що вдієш: ті, кого єднає горе, теж рідня».