На що сподівається старенька, тільки вона, певно, й знає. А може, й не знає, може, всього лиш серце велить чинити так: буде при ній Миловидка, буде й сподіванка, що повернеться син. В усякім разі, як ніхто інший добра до неї і лагідна з нею. Настане день — те й робить, що гомонить, називає донею, хвалить-вихваляє. «Ти така ліпотна і така люба, дитино, що мені й рана менше болить, коли дивлюся на тебе та милуюсь тобою. Боженьки! Який щасливий був би Божейко, коли б мав тебе за жону, і який він тричі нещасний, що не має!»
Зітхає важко й тамує, як може, біль. Бо не хоче, щоб і доні боліло, бо таки вельми шанує її. Щось робить в оселі чи на подвір'ї, норовить, аби поруч була й Миловидка, йде до лісу чи на люди, теж бере з собою й Миловидку, і коли люди питають, чия це, звідки, не бариться сказати: «Це моя люба донечка, Божейкова лада». Така не відмовить, коли попросить, щоб не лишала на ніч саму. Ано, не відмовить.
Вона й не відмовила, а проте немало й здивувалася.
— То такі цокотухи, — казала роздумуючи, — геть замучать тебе розмовами.
— Дарма. Самій мені і боязко поночі, і сумно. Скільки лежу, стільки й думаю, і все невеселі мої думки, такі невеселі, що часом кричати хочеться.
— Дарма то й дарма, бери тих невгамовних. Сумувати вони тобі не дозволять, це вже я по собі знаю.
Вони й не дозволяли, щоправда, не довго й товклися вечорами на спільному ложі. Малі були, а малі рано засинають. Тож і на сум, на пізні терзання-роздуми лишався ще час.
Мабуть, не спала й тієї, першої, що коротала з дівчатками, ночі, всього лиш дрімала, бо почула крізь дрімоту: в сусідній кліті гомонять.
— Я не прощу тобі, коли не зробиш цього, — злісно обіцяла Божейкова мама.
— Як же я зроблю? — виправдувався господар. — Чула, князь не зміг вирвати їх із ромейських лабет, а я зможу?
— Князь — всього лиш князь, а ти отець. У нас є золото, є ромейські соліди, що брали за пушнину. А ромеї жах які ласі на них. Їдь туди, знайди сина і викупи. Таке дівча жде на нього і страждає ждучи.
— Ет, у тебе розуму, як у дитини. «Їдь, знайди…» Як поїдеш, де знайдеш? Кого спитаєш там, коли і земля чужа, і люди чужі, і річ їхня така, що не візьмеш до тями.
— Бо безтямко! А ще — перепуда, бздюх! Тобі аби свого хребта було де сховати. Син най гине, що з сином, байдуже!
Вони посварилися. Такі гнівні були обоє, не говорили — іскри викрешували, наражаючи слово на слово.
— Дівчина ж каже, — не могла вгомонитися мати, — Божейка з Одесу повезли в світи. Ото звідти й слід починати розшук: куди повезли, кому і де продали. Світ широкий, та людина ж не голка, аби безнадійно згубитися в світі.
— Ото най твоя дівчина і їде, най розшукує. Зманила до свого Випалу Божейка, то най тепер їде! Я не такий дурень, аби слухатися довгого жіночого язика і куцого розуму.
Господиня не стерпіла, теж щось сказала Божейковому татові, та Миловида не дослухалася вже до тих казань. З неї доста було того, що почула: не когось іншого, її вважають винною в біді, що спіткала Божейка. Боженьки! А гадала ж, що чиста перед Божейком і його старинею. Бо коли зродилася за першої зустрічі з Сонцепікською вессю ця неподобна думка, і забаритись не забарилася прогнати її геть, і переконати переконала себе: чи то ж її, Миловидчина, провина, що Лада вказала Божейкові саме на неї, дівку з Випалу, що Божейко приїхав туди й став бранцем ромейських татей? Не лише він, весь тиверський люд у придунайському пониззі зазнав ромейського ґвалту. А Божейків тато інакше, бач, думає: винна Миловидка. Йой, людоньки! І ти, зіронько ясна, заступнице знедолених! Як же їй лишатися і жити в цій оселі, коли про неї он як думають?
Не до сну було вже. Бо що більше думала та побивалася, шукаючи рятунку, то певніша була: і ця оселя не стане їй прихистком. Ліпше вже світ за очі піде, аніж залишиться там, де її мають за басиху, що накликала лихо на свого лада і на його домівку.
«А куди ж піду? — настигла інша думка і змусила завагатися. — До тітки, до князя чи таки світ за очі? Йой, горенько! Таж там, у світах, як і в тітоньки своєї, зітлію, а то й лусну з горя та розпуки, а в князя, окрім усього, ще й зганьблю себе».
Мало не до ранку калатала собою. І думала-страждала, і плакала-ридала, уткнувшись у подушку та дбаючи, аби не почули її там, за дверима. А настав ранок — підстерегла такий момент, коли господар вийшов поратися на подвір'ї, і стала перед Божейковою мамою.