Від того дня Волот примітно добрий був із жоною своєю, а ще добрішим — із дітьми. Чому — сам не знав. Може, просив вибачення за те, що так думав про всіх них отам, у наметі над лиманом, а може, тільки хотів би попросити, та не міг. Ано, чи то ж легко підійти й сказати: «Я зраджував вас: і тебе, жоно, і вас, діти… Побачив дівку неземної ліпоти і порочив вас перед нею, йшов на зраду, чим, певно, й прогнівив богів, а прогнівані боги покарали мене найбільшою карою — сліпотою сина». Ой ні, сказати таке не годен, ліпше буде, коли не знатимуть.
Помічала чи не помічала його муку-каяття княгиня Малка, одні боги відають. Добре вже те, що на прихильність відповідала подвійною прихильністю, а на ласку — благоговінням. Як і діти, між іншим, надто найменша — Миланка. Яскою дивилась на свого тата, збиту не давала. Як тільки зайшов до терему, уже й біжить, зирить-заглядає у двері. Та усміхається так, що й камінний не втримається, скаже: «Ходи, дитино».
Не гнівався за те ані на неї, ані на няньок-челядниць. Саджав на руки і втішався щебетом-розумуванням, очицями довірливо добрими і чистими. І слухав уважно та чинно, а то й сміявся слухаючи.
— То ти отака у нас! — ширив подивовані очі. — Умієш бути пташкою й співати, яко пташка?
— Ано.
— Ану ж бо, ану заспівай.
Дівчина не хоче бути проханою. Швиденько злазить із татових колін, стає, як належить, на її, дитячий, розум стати, і наспівує:
Князь підхоплює малу свою на руки, пригортає та цілує щиро.
— Яка ж бо ти втішна у нас, Миланко! Яка мила дівка! Це ж хто тебе навчив сьому? Бабуся?
— Атож.
— І ти сіяла вже мак?
— Ні, збирала лишень. Бабуся веліла на передлітті приїздити, тоді сіятимемо.
— Поїдеш?
— Чом ні? А татусь поїде з нами?
— Поїду, дитя моє.
— На все літо?
— Ні, на все літо не зможу. Приїздитиму на свята і коли матиму вільну годину.
— Приїздіть, татку. Там так пригоже, що й ну. І песик у бабусі єсть, і кицька та курчатка єсть. А ще бабуся багато казочок розповідає нам, пісень співає всяких.
— Ов! То ти й казочки вже знаєш?
— А знаю.
— Може, розкажеш?
— Най потім, як спати лягатиму. Казочки перед сном розповідають.
— Чи ти ба!
— Я ліпше заспіваю вам ще.
Вона не чекає запросин, злазить і йде в танок. А танцюючи, наспівує:
Вони так голосно сміялися, часом здіймали такий вереск, що челядниці оглядалися врешті-решт і бігли шукати свою втікачку.
Не раз думав князь: чи то ж гоже, що все Миланка та Миланка тішить його. Може, час уже й батькові потішити Миланку?
Шукав і не знаходив для неї розваги або часу на розвагу. Тоді аж надибав і спромігся на все разом, як випали сніги.
— Ану-бо, Малко, — зайшов знадвору незвично збадьорений. — Збирай дівчаток та одягай тепліш. Поїдемо до Соколиної Вежі. Прокатаємо наших соловейків на санях-залубнях і Богданка провідаємо.
І сідали в запряжені трійкою коней сани, і їхали засніженим полем чи лісом, Волот не переставав бути таким, яким бачила його княгиня вранці. Сміявся, потішений розумуванням доньок, сам смішив і все нагадував челядникові: «Гони, гони вороних! Вони вигуляні, най ідуть чвалом. Щоб сніг летів з-під копит, щоб вітром дух забивало нашій Милані. Їй до вподоби це. Правда ж, Миланко?»
Укутував дівча, зазирав у збадьорені не менш, ніж у тата, оченята і тішився тою бадьорістю.
«Ні, я був несправедливий до Малки, — зізнавався. — Присяйбіг, несправедливий! Дівки — не така вже й пагуба для роду. Он яка ліпотна старша — Златка. А яка — Миланка. Друга Миловида буде на вроду. То чи треба падати духом і нидіти, коли так? Спіткало лихо сина? Не матиму спадкоємця-кревника? То матиму двох зятів! Котрийсь із них замінить сина, коли вже піде на зле, і сяде на княжий стіл у Тиверській землі. Ано, не все уже втрачено… А може, й нічого не втрачено».