— Йой, князю, — сумно подивилася Людомила. — Не знаю, що й сказати.
— Чом так?
— Бо не відаю, про кого більше маю дбати: про дівку-малолітку, чи про найстаршого свого Боривоя.
— А що з Боривоєм?
— Боюсь, біди накоїть, коли не пов'яжемо злюбними узами.
— Скільки ж це йому літ?
— Двадцяте йде!
— Ов! Такий меткий? То най обирає собі ладо, та й по всьому.
— Коли ж вітер у голові, князю. Нічого іншого не знає, нічим іншим не цікавиться, окрім ловів та дівок. А в нас, як на те, немає на прикметі достойної його імені пари. Наречена його — князь знає те, — померла нагло, іншої не нагледіли за клопотами.
— Сам нагледить. Чи треба журитися тим?
— Йой, князю, як не журитися, коли він лізе туди, куди й очі не лізуть.
— Пусте, — засміявся Волот і виповнив обидві братниці хмільним. — Завтра ж зарадимо вашому лихові, Людомило. Скажіть, чому він вдома, а не серед дружинників?
— Таж зима.
— Сторожову службу і взимку несуть. Туди ми й спровадимо його, аби менше думав про дівок, — засміявся і взяв у руки братницю. — Ви кажіть мені про Зоринку: посилаєте її до Черна чи не посилаєте?
— Або я знаю? Мушу поговорити про це з мужем.
Князь примовк на мить і загледівся на неї.
— Чи я перечу? Говоріть, а все ж будьте самі собою, Людомило. Твердіші будьте і з мужем, і з дітьми, бо й справді накоять біди.
Не лише зараз, під хмелем, завжди почуває себе неабияк щирим та добрим при Людомилі, а ще неабияким прихильним до Людомили. Така вона до серця йому чи так співчуває їй, не вельми ощасливленій Вепром? Мабуть, і те, і друге важить немало. Бо Малчина посестра он яка миловида і он яка добра та щира на вдачу. А опинилася в руках хай і безжурно-веселого та до самозречення одважного, все ж баламутного мужа. То тільки каже Людомила: рідко буває воєвода у Веселім Долі, і господу, і господарство полишив на жону. Не те вона каже, що думає: не поважає і не цінує її муж яко жону. Геть інший він вдачею, геть інші має норови та потреби, аніж Людомила. А те й болить Людомилі, так само, як тішить Зоринчина схожість на маму. Ано, і видом-ліпотою, і щедрістю серця Зоринка вилита мама. Нікому не казали того з Малкою, однак, саме зглядаючись на Людомилу, й нарекли її доню Богданковою.
Веселив Вепрову жону, а біля неї і сам веселився. Та пив, та пригощавсь. Аж поки Людомилине місце за столом не посів муж її, а з ним і вся ловча братія.
— Княже, — сказали. — Ми тут говорили-радились і стали ось на якій гадці: чи то такі слабосилі єсть, що маємо дарувати ромеям той передлітній ґвалт і те спустошення? Збирай по зимі рать, та підемо за Дунай, та візьмемо за карк Хільбудія і всіх, хто з Хільбудієм.
— Вважаєте, що маємо іти?
— Вважаємо.
— Коли йти, то йти треба всією антською силою, а князь Добрит не підтримає нас, він інакше мислить взяти гору над ромеями.
— Ніби інакше можна?
— Чом ні? Коли справді повернуть бранців та покриють збитки, то й буде наша гора над ними. Не про те маємо мислити зараз, братіє, — підвівся й окинув зором мужів, мовби пересвідчувався: чи всі тут свої, чи може казати їм те, що надумав сказати. — Гадаєте, чому я домагався у віча посісти незайманщину та спорудити вежі й остроги по Дунаю? Мислю так собі: маємо вийти тиверським людом по сам Дунай і стати на ньому неподатливою твердю. Ромеї там, під Константинополем, воздвигли Довгу стіну. Ми воздвигнемо її тут. І тою стіною будете ви, мужі тиверської раті. Ти, Вепре, ти, Чужкраю, ти, Ратиборе, всі найдостойніші, хто є тут, і хто є там, у Черні, в старшій дружині нашій. Хочете знати, чому саме на вас надія моя? Скажу.
І він не став приховувати того, що було досі тільки потаємним наміром. Тут справді усі свої, содруги-мужі, вірні побратими. А від побратимів не гоже ховатися навіть із найпотаємнішими думками.
Мужам цим не треба казати, що таке незайманщина, чим багате і знадливе Подунав'я. Вони і з'їздили, і сходили його, ба — навіть виплазували, діючи лови. Казати зараз на часі було інше: хто винагороджується князем у Подунав'ї, якими хоче бачити князь ті волості і якими — волостелинів.
— Волію, аби кожен із вас, отримавши уділ, взяв на себе спорудження вежі та острогу в тім уділі. Пам'ятайте, вам належатиме не лише стояти на обводах — жити, отож зробіть усе, аби могли жити. Люду буде доста, скористайтеся тим і зробіть для себе надійні тверді. А ще ось що візьміть на карб — аби волості ваші справді стали стіною супроти ромеїв, не обмежуйтесь спорудженням острогів та веж, посадіть в уділах своїх люд тиверський — челядь, поселян, ба навіть татей, коли вони відмовляться жити з татьби. Ото буде ваша найнадійніша твердь.