«Згода».
«От і добре. Мир з тобою, витязю. Поїж, що знайдеш у моїй оселі, та й лягай, завтра ще звидимося».
Гадав, що і з вороном звидиться завтра, а він об'явився у сні. Сів на камені й заговорив до Яровита людським голосом:
«Дід казав, ти згоден іти заради молодості та уподобаної діви на подвиги».
«Згоден».
«А чи відаєш, які то подвиги?»
«Най і найдивовижніші, все одно піду».
«То слухай, коли так. Наслані на тебе чари може зняти лише жива вода. Відаєш, де і як можеш добути її?»
«Ні».
«Молодий ти, виходить, і вельми. Старі давно і повсюдно знають: жива вода є в однім на весь світ місці — на острові Буяні. Коли хочеш вернути собі молодечий лик і тим уже повернутися до уподобаної діви, маєш проникнути туди і власноручно добути з джерела, що б'є в узголів'ї Цар-Дівиного ложа, живої води, а з найближчого до її терема дерева зірвати золоте яблуко. Не гайся, одразу ж умийся тією водою і з'їж яблуко. Умиєшся — повернеш собі ліпоту тілесну, з'їси яблуко — станеш непідвладним чарам та урокам, жодна зла сила не нашкодить уже тобі.
Ці два подвиги, сам бачиш, маєш вчинити заради себе».
«А як же я доберуся на острів Буян, — не втерпів Яровит, — як звідти повернуся?»
«Не спіши. Скажи спершу: умієш берегти таїну паче зіницю ока?»
«О так! Інакше я не був би витязем».
«То знай: ця з тих, що її треба тримати за сімома замками. Там, де Дунай впадає у море, бував?»
«Не доводилося».
«То доведеться. Саме туди прилітає з острова Буяна Стратим-птах. Всеньке літо викупується в Дунаєві, кружляє, шукаючи поживи, по околіях, бо живиться не лише рибою і падаллю. Паче всього нишпорить за тою їжею під кінець літа — тоді, як має повертатися вже на острів Буян. Без вагомого запасу кінської падалі не відлітає до Вираю. Ось ти й скористаєшся тією слабістю Стратим-птаха. Їдь у гирло Дунаю, сховайся разом із конем своїм у надійному місці і коли помітиш, як винишпорює той птах-велетень здобич свою, забий уночі коня, вийми з нього тельбухи, а сам залізь у черево. На світанку Стратим-птах розшукає твою приманку й перенесе її, а відтак і тебе, на острів Буян».
«Вчиню, як радиш, — потішився Яровит. — Одначе скажи, коли такий добрий, як же я повернуся звідти?»
«А то вже твій клопіт. Берешся вчинити подвиги, шукай і способу».
«Ну гаразд. А що ж буде з Живою? Вона ждатиме мене?»
«Зворотну путь до нареченої своєї Живи прокладеш третім і останнім подвигом: маєш вирятувати з біди морську царівну — ту, котра призначена тобі богами яко жона твоя. Як ти страждаєш оце від наслання, що спотворило вид твій, так і вона страждає від переслідувань царя-нелюба. Знай: це чи не найважчий твій подвиг, бо треба буде самого себе перебороти».
«Як то?»
«А там побачиш, що та як. Одне знай: порятуєш царівну, боги можуть розщедритися й звільнити тебе від призначеного ними ж — бути мужем морській царівні. Не порятуєш — не повернешся й до Живи».
Яровит загадався, а поки думав та гадав — і ворон зник.
«Вставай, молодче, — будив його тим часом волхв. — Настав мій час, вмирати буду. Не забув, про що домовлялися?»
«Ні, дідусю. Вчиню так, як веліли».
«Помагай тобі бог у ділах твоїх многотрудних. Це боги послали тебе до мене, аби не дав плодитися в моїм тілі усякій нечисті».
Сказав — і затих.
Віддавши тіло покійного вогню, Яровит знову замислився. Як же йому бути? Правитись до Живи й сказати усе, що сталося з ним, чи вертатися до вітця свого?
«А ти мене пошли до Живи, — підказав людським голосом кінь. — Доки мандруватимеш там десь, нагадуватиму їй про тебе і тим утримаю від зневіри».
«А й справді, — Яровит йому. — Ти мені найвірніший содруг. Чи можу віддавати такого Стратим-птахові? Іншого попрошу у вітця, як і челядь, що має зашити мене у череві коня, аби надійніше доправився на острів Буян».
Далебі, не день і не два ніс свою ношу Стратим-птах через дощове море, бо коли сів, не міг уже ласувати падаллю: звалився неподалік і заснув. Тим скористався витязь Яровит, розпоров коню черево і виліз на волю. А вже як виліз, поспішив загубитися в зелених, мов рута, островобуянських садах.
Дивовижно незвичний світ постав перед очима враженого землянина. Небо таке ніжно-голубе, що, здавалось, розтанеш у ньому, коли дивитимешся довго. І світло лилося з небес до лоскоту приємне та м'яке, і пахощі виповнювали сад неземним ароматом, і співи витали над садом такі віддалено ніжні та мелодійні, що слухав би та й слухав їх, упивався б та й упивався б ними. Та на те Яровит був витязем, аби не піддаватися ані силі, що стає супроти нього скелею, ані спокусі, що спроможна валити й скелі. Пригадав, чого прибув на острів Буян, і прогнав від себе спокусу, став дивитись-розглядатися, де є і де може бути в цім диво-царстві терем царівни. Недовго й дошукувався. Вдалині підносилась некрута гора, а ту гору оперізувала блакитна, як і небо над островом, стрічка ріки. По цей бік річки, в долині, стелились зелені, щедро засіяні квітами луки, по другий, на підгір'ї, знову сади та сади. А де ж бути терему Золотої Коси, Ненаглядної Краси, як не в саду та не на підгір'ї, і де бути джерелу живої води, як не там-таки, в підгір'ї, поблизу ріки?