Удосвіта знайшли його там рибалки. Будили — не добудилися. Тож підняли на руки й понесли до своєї рибальської оселі.
Там він і проснувся, коли рибалки повернулися з моря.
«Де я?» — запитав.
«Серед людей».
«Бачу, що серед людей. А в якій землі, хто князює в ній?»
«У нас не князюють — царюють. А зветься наше царство Агарянським. Нині царює в ньому Халіль».
«То, може, скажете, люди добрі, як мені потрапити до нього?»
«Що ти! — замахали руками. — І не думай, і не помишляй про це».
«Чому б то?»
«Лютий він зараз, яко звір. Хто підвернеться невчасно, голову стинає не вагаючись і не питаючись».
«Що ж його розгнівало?»
«Спіймав морську царівну, воліє взяти її собі за жону, а та не хоче».
Згадка про морську царівну насторожила витязя. Морська царівна… Стривай, стривай. А чи не та це, що має порятувати її від кривди і кривдника? Може ж, його недаремно викинуто саме тут, може…
«А з вашого царства ходять лодії у слов'янські землі?» — поцікавився у рибалок.
«Кудись ходять, а куди, про те лише цар та його кормчі відають».
«Як же мені здибатися бодай із кормчими?»
«Іди в город, там морське пристанище. А в пристанищі напитаєш».
Подякував рибалкам за прихисток, доброзичливу раду та й пішов берегом. Заходить з боку моря в город, а там люду сила-силенна. І всі веселі, часом тільки осміхаються, часом і регочуть.
«Що тут у вас? — запитав перших, котрі трапились йому. — Скоморохи смішать так?»
«Ти що, з неба звалився? Вперше бачиш, як цар із царівною змагаються?»
Розштовхав цікавих своїми дужими ліктями й спинився, вражений: в пристанищі морськім підносилась над водою велика золота кліть, а в тій кліті сиділа, висунувшись по груди з води, золотокоса діва. І такі довгі та пишні були вони, її хвилями спадаючі коси, така ніжна голубінь світилась в очах, стільки муки було в тій голубіні, на стомленому неволею виду, що в Яровита йойкнуло з жалю серце і заціпеніло. Та це ж не діва, це — богиня! І таку цар тримає в кліті, хоче підневільне взяти з нею злюб?
Незчувся, як розштовхав решту цікавих й опинився поруч із царем, що гарцював на коні й допитувався у діви:
«Де ті кляті кобилиці, де?»
«Казала вже, — спокійно відповідала царівна, — у морі вони».
«Я заганяв через них челядь, сам був на березі й кликав, не виходять з моря».
«Значить, я не тобі суджена, коли не виходять».
«Ти не зізнаєшся, яке слово маю сказати їм, аби вийшли?»
«Сам здогадайся».
«У-у! — лютував цар. — Знай, не повідаєш того слова завтра, післязавтра, викину разом із кліттю на сушу. Подохнеш, мов риба».
«Що з того, — царівна йому, — тобі все одно не дістанусь. Кажу ж, щоб жити на суші, маю скупатися в молоці морських кобилиць. А кобилиці вийдуть на поклик лише однієї людини на землі — мого судженого».
«А що, царю, — подав голос і витязь Яровит, — може, будеш розважливий і відпустиш діву? Чув, що сказала? Все одно тобі не дістанеться».
Цар метнув у його бік позирки-стріли й підібрав поводи. Ось-ось, здавалося, приострожить коня й бурею рине на зухвальця. Та не встиг приострожити. Обернулася на той час царівна, й нагледівши Яровита, крикнула потішено: «Ось він, — вказала білою, мов морська піна, рукою. — Ось мій суджений! Йому і тільки йому скориться море, усе, що в морі. Чули, лише на його голос вийдуть морські кобилиці!»
Царські вої оголили мечі, обступили Яровита.
«Іди, — сказали. — Іди й клич».
«Я піду, — погодився витязь, — та кликати маю без свідків. І не серед білого дня — поночі. А крім того, у мене будуть свої вимоги».
«Ніяких вимог! Коли хочеш носити голову на плечах, роби, що велять!»
«О ні, так не вийде, царю. Скажу тобі те, що й царівна казала: який матимеш із того хосен? Якщо загину я, ти теж не візьмеш із царівною злюбу. Мої вимоги тільки прихилять до тебе царівну».
Хтось із челяді шепнув цареві на вухо: «Погоджуйся. Аби тільки кобилиць виманив із моря, в усьому іншому обійдемося без витязя».
«Гаразд, — зголосився цар. — Кажи, які твої вимоги».
«Перша з них. Дай мені бойового коня при сідлі і збрую».
«За цим не стане, — зголосився Халіль. — Кінь тобі буде. Кажи, які ще в тебе вимоги?»
«Їх небагато, царю, всього лиш одна. Та скажу я її після того, як добуду для царівни молоко морських кобилиць і скупаю її в тому молоці».
«Чом так?»
«Аби ніхто не підслухав те, що казатиму, і не завадив нам зробити її земною дівою».
Цар вагався. І вірити не хотілося чужинцю, і не вірити не міг. Зрештою зважився й кивнув головою: хай буде так.