Челядь, радники — сама цікавість і торжество. Такі, що й крикнули б уже: «Хай живе непереможний цар Халіль». Та не зважувались все-таки, ждали вирішальної миті. А коли настала вона, не до торжества було: важка царева голова схилилася раптом на груди і, відтята наступним ударом меча-самосіка, покотилася коневі під ноги.
Агаряни не повірили тому, що бачили, і ждали. Може, то здалося тільки? Адже курява. Та ось із хмари пилюги вихопився кінь без вершника, а вслід за ним виїхав і витязь. Витер спітніле чоло й знову погнав коня в пилюку, настромив щось на вістря меча й, підіймаючи, кинув під ноги отетерілій челяді.
То була повита чалмою голова Халіля.
Челядь, не змовляючись, тицьнулась ниць і заволала: «Будь нашим повелителем, витязю-царю!»
Та Яровит не дослухався до тих величань. Посадив у сідло царівну і погнав коня туди, де стояла в пристанищі Халілева лодія. Тоді вже, як сів у неї з дівчиною та підняв вітрила, сказав люду агарянському:
«Не волію бути царем у вашій землі. Свою маю».
І повів лодію у відкрите море.
Чотири седмиці плавали вони удвох із царівною по синьому морю, тішились-милувались одне одним, а найбільше тим, що були в парі, що їм ніхто не перешкоджав ані плавати, ані тішитись та милуватись.
«Як тебе звуть?» — поцікавився, коли усе вже було сказано і все висповідано.
«Царівною».
«Знаю, що царівна. Ім'я яке маєш?»
«Яке даси, таке й матиму».
«Назву тебе Любавою».
«Така я люба тобі?»
«Як світ ясний, як високе небо над світом».
«То лишайся зі мною».
«Отут, на морі?»
«Чому на морі? Хочеш, житимемо на березі моря. Я знаю землю, покриту вічнозеленими галявинами, лісом і ніким, до речі, не обсаджену. З полуночі захищає її від лютих сіверських вітрів та морозів висока гора, недоступна для людей і звірів крутопадь, з полудня, заходу та сходу омиває голубе незамерзаюче море. Сядемо там, збудуємо оселю та й житимемо в парі. З лісу, з поля братимемо їжу. Та й з моря матимемо її досталь».
«І далеко вона, та земля?»
«Що нам далеч? Захочемо — до ранку будемо там».
«То пішли нагору, піднімемо вітрила».
І погодилась, і перша подалася туди, де щогла та вітрило. А вийшла нагору та розглянулася — й мусила прохолонути: на морі стояла повна тиша.
«Доведеться чекати ранку».
«А доведеться, — Яровит їй. — Вітер теж улігся на спочинок».
Розігналася було йти до кліті-затишку, та одразу ж і передумала.
«Чому маємо чекати? Чи я не морська царівна?»
«Бо таки ні. Сама ж казала, стала земною».
«Стала, утіхо моя, та не зовсім. Не можу я без моря. Хоч раз на день, а мушу скупатися, побувати серед тих, з ким жила-тішилась, будучи дитям, а потім дівкою-царівною».
«Йой».
«Чого «йой»?
«То як же воно буде?»
«А так і буде, як нині є. Чи я не з тобою, чи тобі мало мене?»
Змовк Яровит, мабуть, не знав, що сказати своїй Любаві, і Любава збентежилася, а збентежившись, не забарилася розігнати його журбу-задуму.
«Хочеш, — довірливо заглянула в вічі, — до ранку таки будемо в утаємниченій від людей землі».
«Як то?»
«Отам лежать плетениці. Зроби з них дванадцять шлей і викинь наперед лодії».
«Хочеш сказати…»
«Саме те, що подумав, утіхо моя, й хочу сказати. Звелю — і морські кобилиці доправлять нас до ранку до тої необжитої землі».
Не зовсім вірив їй, а все ж скорився. І шлеї поплів, і до лодії приторочив, і поперед лодії викинув. Коли ж випірнули та струснули гривами білі, мов піна морська, кобилиці, і пожвавився, і про сум та непевність забув… Бо таки попливли з Любавою так швидко, що знялись і пішли в усібіч круті хвилі, повіяло стрічним вітром, а вже вітер зривав і кидав на них, потішених і вдоволених, м'яку піну, холодні й від того лоскітне-дошкульні бризки. Звідки йому, земному, було знати, що то не просто собі бризки, то чари Любавиного батечка — царя моря. Плив і насолоджувався тим плаванням-летом, розкіш-волею, що можлива тільки на морі, присутністю діви-краси, що подарувала йому море. А коли така розкіш серцю і такі чари на серце, де вже думати про якісь сумніви і якусь непевність. Обіймав потішену його вдоволенням Любаву й купався в знадах-розкошах її, як лодія в збуреному морі.
До берега обіцяної царівною землі пристали тієї вранішньої години, як сходило сонце і його скісне проміння щедро залило доли та гори. Може, й не примітили б тієї щедрості, та з ночі випала на дерева, на трави роса, а скісне проміння уміє вишукувати роси. Заграло, замерехтіло в тих диво-перлах, здавалось, видзвонює в них. Торкається падінням-доторком і видзвонює кришталево чистим дзвоном.