Цього разу Борич не взяв із собою ливарного причандалля, як брав раніш, маючи намір зібрати коло себе люд і вивідати в нього те, що хотів вивідати. Знав-бо: стезю має топтати до навікуляріїв, а то не для всіх доступний люд, їх коли й привабить щось, то не його кузнь.
— Кажеш, маєш золото і ромейські соліди? — запитав Миловиду, побувавши в пристанищі.
— Маю.
— Тобі вони, ясна річ, пригодяться ще, та що вдієш, і тут без них не вивідаємо. Давай поки що соліди, а золото прибережи.
Ходив та й ходив до пристанища та до осель при пристанищі, а повертався ні з чим, лише веселенький був, а то й зовсім хмільний. Дивувалася з того, а ще більше боялася: проциндрить дід те, що відірвала від серця й передала як надію на порятунок Божейкова мама, а хосену з тих походеньок його не буде аніякого. Та ба, іншої путі вивідати, де Божейко, не бачила: те знають мореходи і тільки мореходи. Може, не слід так дуже вже покладатися на Борича, самій теж ходити та питатися? Хтось же був свідком, як виводили тиверців із схованок, пакували в лодії. А коли був, міг чути, куди правитимуться ті лодії, може знати, де зараз мореходи, що возили полонених за море. Тоді, як правилася до Дністра та шукала гостей із чужкраю, теж боялася: кого зустріне, кому довіриться, а не шкодує, бач, що довірилась. Ано, світ не такий жорстокий, як про нього кажуть, а люд — і поготів. Так надумала, так і зробила б завтра чи післязавтра, коли б у її прихисток не залетіло те, чого давно ждала. Борич розчинив не по-старечому дужо двері й мовив, переступаючи поріг:
— Готуйся, Миловидко, завтра вирушаєш. У Старому Епірі, в пристанищі Нікополь, продавали тиверських бранців.
— Це далеко?
— Далеко, дитино, та я домовився: тебе доправлять до самого Нікополя.
Дівчина загадалася.
— А чому тільки мене? Ви хіба не їдете?
Старий знітився і безсило розвів руками.
— Не можу я, горлице, поїхати. Є тут, у Маркіанополі, діло, котре не пускає мене з тобою.
Осмутніла враз і сіла там, де перед тим сиділа.
— Ти не сумуй і не май на мене гніву, — заспокоював чи й виправдувався Борич. — Не тому не їду, що не хочу, не можу я, повір. Ромеї знову готуються до походу, маю знати, куди збираються йти, і коли знов на Тивер, зробити так, щоб знали тиверці.
Глянула на старого і недовірливо, і загадково-подивовано й знов потупила зір, похилила голову.
— Я боюся, діду. Вся надія була на вас. Гадала, і Божейка відшукаєте в цій чужій та загадковій для нас, тиверців, землі, і мене надоумите та захистите, коли дійде до напасті.
Очі Боричеві, вид Боричів казали: «А горенько!» — та уста промовляли інше.
— Навікулярій, що взявся доправити тебе, — муж літній і добронравний. Казав, доки будеш під його рукою, волосинка з голови не впаде. А як далі складатиметься в тебе з ромеями, то вже сама побачиш. Раджу тільки, не будь вельми щедрою і не вдавай із себе багату. А ще не будь надміру довірливою. Розпитуй, проси, торгуйся, являй в усьому розум і обачність. Чула: розум і обачність. То будуть єдині твої помічники на многотрудній путі удач і невдач, сподіванок і розчарувань.
XIX
Боричеві підозри не підтвердилися того літа. Ромеї збиралися до Маркіанополя, та не для тої, що догадувався він, виправи: ходили на забудови та зміцнення фортець у Подунав'ї. А наступного передліття вода так піднялася в широкому та повноводому Дунаї, що про перехід через його широчінь уплав годі було й думати. Злились і стали суцільною гладінню-морем численні рукави, зникли під водою очерети, залилося й стало заплавою прибережне пониззя. Дерева стояли в воді й видавалися зеленими острівцями на поруділій водяній гладіні.
— Ось і маємо. Волоте, поміч, — підвівся в стременах і пильно розглянувся Вепр. — Дунай до самого літа став ромеям на перепутті, а нам визначив обводи незатоплюваної тверді. Напевне знатимемо тепер, де вдало визначили місця для веж, а де помилилися. Більшої води, здається, не було в пониззі.
— Гадаєш, що ми десь і помилилися?
— Дуже можливо. А втім, побуваємо на місці забудов — побачимо.
І князь, і його воєвода знали: сюди, в Подунав'я, давно пішли тиверські будівничі — землероби, каменярі, дереводіли. Та й чули, правлячись пониззям, як голосно вистукують ті, що дроблять та тешуть камінь, рубають дерево. Дереводілів, ясна річ, найбільше тут. Бо й дерева треба найбільше. Може, тільки вежі й змурують із каменю. На вали, забудови піде земля та дерево. А градниць із сяких-таких колод не поставиш. Тож і гримлять-вистукують будівничі по всіх околіях, рубають що є ліпшого та найліпшого.
— Старійшини, як ніколи, повірили тобі, княже, а від старійшин перейнялася вірою і вся земля. Бачив, як густо йшли тиверці на Дунай?