Жид казав, що такого права не дочитався. А Процеві казав, що повинен йти додому, бо жінка буде сварити.
Проць плюнув, пролупив очі й довго дивився на жида. Хотів сварити, але обміркувався та й встав з лави.
Ідучи додому, горланив на ціле село:
- Коли ж бо не боїтьси, що синє за ніхтем, не боїтьси...
- Але я руки обітну, як вербу підчімхаю! А це ж куда? Як прийшла, то був бузьок на хаті, а тепер? Де, де тому край?
Чути було, як Проць приспівував: «Де, де-е, та де тому край?..»
Як доходив до хати, то замовкав, а на воротях геть затих.
ЛЕСЕВА ФАМІЛІЯ
Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і ніс до коршми. Не ніс, але біг до жида і все обзирався.
- Ого, вже біжить з бахурами, бодай же сте голови поломили! Коби забічи до коршми, бо як допаде, та й знов буде рейвах на ціле село.
І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мішок.
- Ой не тікай, ой не біжи, не розноси мою працу з-межи дітий!
- А ти, мерзо', знов хочеш робити веймір на всі люди! Лице би-с мала!
- Лица я із-за такого ґазди не мала, та й не буду мати! Давай мішок та пропадай. А ні, то будем ті бити, буду ті бити з дітьми насеред села! Най буде покаяніє на увесь світ! Давай!
- Ти, стара лєрво, та ци ти здуріла? Та я тебе і бахурів твоїх повішію!
- Андрійку, синку, лиш по ногах, лиш по ногах, най вам хлібець по жидах не розносить! Так бийте, аби-сте ноги поломили. На каліку то ще заробимо, але на ніяка ми не годні наробити!
Вона говорила до своїх хлопців, що стояли з бучками і несміло дивилися на тата. Адрійко мав, може, десять років, а Іванко з вісім. Вони не сміли приступити і бити тата.
- Бий, Андрійку, я буду тримати за руки. Лиш по ногах, лиш по ногах!
І вдарила Леся по лиці. Він поправив її ще ліпше, аж кров потекла. Тепер хлопці підбігли і почали валити бучками по ногах.
- Ліпше, синку. Уваліть му ноги, як псові, аби тєгав за собов!
І плювала кров'ю, і синіла, але тримала за руки.
Хлопці вже зважилися, і підбігали, як щенюки, і били по ногах, і відбігали, і знов били. Майже бавилися, майже сміялися.
З коршми вибігло кілька людей.
- Мой, та же цего ще ніхто не видів, відколи світ! Аді, як б'ють, ще цицка коло рота не обісхла. Покаяніє на увесь мир!
Хлопці били як скажені, а Лесь і Лесиха стояли закаменілі, покервавлені і не рушалися з місця.
- Мой-ня, хлопці, таже ви пірветеси коло дєді...
- Було брати довші буки, аби-сте ліпше доцєгали...
- Бийте по голові дєдю, у розум, у тімнє...
Отак викрикував якийсь п'яний з-перед коршми.
Лесь кинув мішок на землю і став як дурний. Він такого нападу ніколи не сподівався і не знав, що робити. Врешті ляг на землю і скинув киптар.
- Андрійку, та й ти, Іванку, йдіть тепер бийте, я ані кинуси. Ви ще малі, та вам тежко підбігати. Гай, бийте...
Хлопці стояли подалік і дивно дивилися на тата. Поволеньки покидали бучки і дивилися на маму.
- Та чому їх не заставляєш, аби били, аді-м ліг - бийте!
Лесиха заревіла на все село.
- Що я, люди, винна? Я б'юси по ланах з дітьми на сухім хлібці, та що я уторгаю, то він все до коршми віносить. Я, люди, не можу нічо заробити через него, бо не можу хати лишити. Таже він лишив нас без драночки у хаті. Що залямить, та й до жидів за горівку несе. Я не годна наробити і на діти, і на жидів. Най си діє, що хоче, але я вже не годна...
- Таж бийте, і пальцем не кину!
- Най тебе, чоловіче, бог піб'є, де ти нам вік пустив марне і діти осиротив! Та ти нас тілько набивси, що ми ніколи з синців не віходимо, як воли з ярма. Таже я не можу горшечка у хаті затримати, бо все вібиваєш. А кілько я з дітьми ночувала на морозі, а кілько ти лишень вікон набивси? Нічо ти не кажу, най ті бог скарає за мене та й за діти! Ото-м собі долю в бога вімолила... Люди, люди, не дивуйтеси, бо не знаєте.
Взяла мішок на плечі та й поволіклася додому з дітьми, як пришиблена курка.
Лесь лежав на землі і не рушився.
- Але піду до кременалу, на вічний кременал піду. Раз! Такого ніхто не чув та й не буде чути. Таке вістрою, що земля здрігнеси!
І лежав, і свистав завзято.
Лесиха повиносила все з хати до сусідів. На ніч лягла з дітьми спати в городі, у бур'янах. Боялася п'яного Леся, що вночі прийде. Дітям постелила мішок і накрила кожухом. Сама чипіла над ними у сердачині.
- Діти, діти, що мемо робити? Тото-м вам постелила сегодні на увесь вік! І пімрете, та слави не збудетеси! Не годна я цего за вас відмолити...
І плакала, і наслухала, чи Лесь не вертає.
Небо дрожало разом зі звіздами. Одна впала з неба. Лесиха перехрестилася.
МАМИН СИНОК
В суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом:
- Ба, не знав, де бахур подівси? Десь воно ландає, десь воно нишпорить по дворі, як курка. Ану, ци би ти єго вдержєла у хаті? Зчесала бих бахура, та й нема.
За хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура...
- Ото, в тебе також розум?? Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студені. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж!
- Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чєсати, та й гулить тебе,- сказав і зареготався Михайло.
- Цес чоловік, бігме, вістарів розум! Таже дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрійку, дєді, бо дєдя дурний, але ходи до хати, а я тебе зчешу та й дам булку та й яблуко. Ая!
- Коли ви не дасте.
- Ходи, ходи, бігме, дам.
Та й взяла за руку, та й повела до хати.
- Я тебе файно вімию, вічєшу, а завтра підеш зо мнов до церкови. Мама таку файну сорочечку і поясок дасть. Всі будуть дивитиси та й муть казати: аді, який Андрійко красний!
- А яблуко дасте, ма?
- Дам, дам, богато.
- А булку?
- Та й булку...
- А до церкви озмете?
- Озму, озму...
- То чешіть.
І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки - води спадали поза ковнір, і Андрійко ледви витримував, аби не плакати.
- Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімиє! Личко буде як папірчєк, а волосе таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий!
- Коли-бо кусає...
- Мама геть вічєше, нічо не буде кусати. Так легонько буде, що ей, де!
- А як вічєшете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвір?
- А що ж, уберу тебе, та й підеш геть далеко, геть, геть...
- Добре, я піду до вуйниного Івана.
Мама Андрійка вимила, та й взяла на коліна, та й чесала.
- Ма, а коло дєді є кіт, та й таких миший ловить та й душить.
- Бо миші зерно трубять та шкоду робля...
- Нащо шкоду?
- Аби не було що молотити та й молоти.
- А що ж вони їде?
- Таже зерно...
- Як?
- Е, з тобов не договорив би си... Треба, аби ті дєдя увечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосе.