Мама заплітала косу.
- Не знати, нащо я квіток тобі накупувала? Увалила-м два леви, як у болото. Вже, відай, я тебе у ті квітки на смерть уберу...
Заплакали.
- Ану-ко, дайте, я подивлюси на них.
Мама дала Катрусі квітки сині, білі, зелені, червоні.
Катруся перезирала їх, лице її слабо усміхалося, а сині, білі, зелені, червоні блески блукали по обличчю.
- Дай суда борзенько, аді, дєдя йде та скаже, що тобі ще у голові дівоцтво.
Катрусю поклали на віз, аби везти до лікаря. Мама плачучи підкладала їй подушку під голови.
- Бодай я вже не дочекав вас дохторувати! Коби-сте поздихали, то би-м раз поховав та й збувси!
Держав віжки від однокінки і аж чупер собі микав зі злості.
- А ти, розпаднице, памнєтай, що як я гроші задурно по дохторях розсію, та й ти амінь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобі буду дохтор. А відки ж я наберу на вас, на дохторі, на аптики та на дідька рогатого?! Та мій мозиль не годен цєму вітримати, ой не годен. Наймив-єм фіру, та ліпше вже відвезти на могилу, та вівернути, та й збутиси. Боже, боже, що це мене найшло цеї днини! Ну, ганциго, кіпай тими безклубими боками!
Потяг конину батогом та й виїхав за ворота.
На вулиці Катруся цікаво розглядалася. Від осені богато новин настало. Вуйко Семен загородив пліт, старий Миколай пошив наново стодолу. Катруся забула і за сварку татову, так роздивлювалася на всі боки.
По полю люди орали, сіяли. Жайворонки над ними співали. Чорна рілля розсипалася під сонцем.
Катруся почервоніла і все собі гадала:
«Маю в бозі надію, що підведуси, що ще весни не стратю. Зараз-таки найду собі роботу... Боже, боже, найди мені лік!»
Певна була, що весни не стратить. Тато сидів напереді і довго мовчав. Врешті почав говорити:
- Аді, днинка як золото, а ти ходи по дохторях!
Звернувся до Катрусі:
- Скажи ти мені, дівко, що я маю з тобов робити? - Лежиш та лежиш, та й ні житя, ні смерті. Я гроший набираю та набираю, та й все задурно! Коби-м знав, де тобі лік, то би-м шукав, а так що я знаю? Коби-с вже або суда, або туда! І тобі ліпше, і нам ліпше...
Катруся плакала.
- То, небого, нема що плакати, лиш таки, що правда! Ти собі вмреш і гадки не маєш, нібито не однако в землі гнити? Яке сегодні легке житє, то ліпше вмерти та не капарити цілий вік по чужім полі! Вже-м гроший набрав, та ще наберу на похорон, та й на старість жиди з хати віженуть. Ех, коби-м знав, що не буде тобі ліку, та й бих зараз завертавси додому. Добро що то лишило би си на погріб.
Катруся заходилася від плачу і кашляла на все поле.
Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несміливо подав доньці. Ніколи він ще не давав їй ніяких лакітків.
- Не плач, небого, я тобі не воріг. Я лиш кажу, аби задурно гроші не віднести, аби себе не скалічити та й аби тобі помогло. Таже ти сама, дитинко, видиш, що нема відки. Я би тобі мізинного пальця врубав та й би-м не жалував. Я за тебе маю у людий честь, як за хлопця, бо-с робітница на все село. Синку, я на тебе дув, як на пінку, та й виджу, що вмреш. То видко очима, що тобі нема віходу. Ой небого, небого, тото мемо бідити без тебе... Ой, будем та будем...
Старий замовк.
- Ой, умру, умру, вже виджу, що мені нема віходу, - шепотіла Катруся.
В'їжджали в місто.
Вертали додому. Сусід Микола також з ними.
- Він мені таке напіяв, що де, де, де-е-е! Мужикові до докторів не здало ходити. Коби, каже, багато молока пила та мнєса якогось легкого аби поїдала, аби трунок собі вілагодила, аби хліба білого - де що на світі є, то загадав. Може, воно у панстві помогло би, але у нашім стані то не поможе. Доста того, що як він зачєв почітувати, то я таки не дослухував до кінця. Ніби було би що з того, що я би віслухав? Най умирає так, як е. Най віп'є тоті медицини, що-м узєв з аптиці, та най або віхоруєси, або як сама хоче...
- А ви ж гадаєте,- почав сусід,- що дохторі дають мужикові такий лік, як панові або жидові? Бодай так здорові! Мужикові що вткне, вткне, та й спасайси. Ніби єму хочеси мужикові доброго ліку пошукати? З паном що день, то добрий день, а з мужиком що?
- Коби то, уважєєте, кому порадити, а то наше яке? Поцулував у руку та й чекай, аж скажуть гроші дати...
- Найліпше було візнати у старої Іванихи. Вона, бачу, пішла до дохторя, та й як він зачєз її шукати, то вона єму навправці: «Ой,- каже,- пане дохтор, дайте мені послідний лік. Я,- каже,- бідна баба, не маю із-за кого дохторуватиси, та дайте мені послідний лік». Дохтор, бачу, відививси на бабу та й каже: «А ти відки знаєш?» - «Ой,- каже баба,- відки знаю, то знаю, але дайте мені таку риципку на послідний лік». Як зачєла, як зачєла, та й дав, і до сегодні ходить...
- Коли ж бо не стало розуму запитатиси. Ви гадаєте, що то з паном так говорити, як вам си здає? Кажи раз, два, та й забирайси, шуруй!
- Пішла баба з тов риципков до аптиці. Дала аптикареві, а сама, не біси, мудра, дивитьси, як він ме тот лік вілагоджувати. То вповідала, що як собі капнув того ліку на долоню, та й наскрізь руку перейшов. Але то лиш десь сотому удастьси такого ліку дістати. А мужикам лиш такий лік здалний, що або суда, або туда!
- Ей, бідний світе, що я не розпитав баби, як воно треба того ліку проситиі А так і гроші загубив, і нічо не поможе... Тото-м гидно зробив.
- Та, відай, нема ваші дівці віходу. Адіт, як вона горить? Нема з неї так нічо, як з отого листка, що відчімхнувся від дерева...
- Ой, нема, нема, і гроші пішли. Коои-м був хоть Іванихи запитав...
- Та то, видите, від чого лік. Аптикар має свою аптику, та вмирає...
АНГЕЛ
Стара Тимчиха грілася на приспі проти сонця. Поперед ворота проходили люди, і ніхто з бабою слова не заговорив. «Славайсу».- «Навіки слава»,- лиш тільки бесіди і розмови.
- Старого лиш озми та закопай! Шкода тої лински страви, що з'їсть, та того кута печі, що залежить. Всім великий у очах, ніхто слова не заговорить, ци бісе, ци чорте. Таки не варт старому жити, та й решта!
Прийшли їй на гадку слова старого Тимка.
- То, стара, так є, що моя голова напереді, а твоя зараз за моєв. А як мої не стане, то твоя ніц не вартує. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не ґаздиня, меш сидіти, як у комірне у свої хаті...
- Ей, старий, старий, тото-с ні лишив, як коли би-с утік від слюбу. Був-єс плохий, куда-м ті потрутила, туда подавав-єс си, але все я із-за твої голови була ґаздиня. Була-м та й була-м.
Смутно бабі Тимчисі було, хоч сонце, як рідна мама, розгрівало старі кості.
- Та ти гадаєш, старий, що хтось за тебе нагадує? Якби мене не було, та й би ніхто і не гавкнув за тобов. Ой, сегодні діти, такі діти, що аж у п'єтах постиває! Але-с дурний, бігме-с, дурний! Було понабирати банків та векслів, та добре поїдати та попивати, та жити попанцьки. А то запобігали-м обоє, яєчка жєлували на яєшницу, а сегодні і обіду за тебе ніхто не зробить.