Замовк раптом Пашка й обережно в очі Сергійовичу заглянув. І зрозумів Сергійович причину цієї паузи — проговорився Пашка, що з їжею у нього все гаразд. А зовсім же недавно жалівся, що їсти нема чого! Посміхнувся Сергійович подумки, але не вустами. Було йому зараз все одно шкода свого «ворога дитинства» — холодна хата, надворі градусів дванадцять морозу, якщо добу дім без вікон простоїть, потім три дні зігрівати доведеться!
— Добре, — кивнув Сергійович. — Заночуєш у мене, але ж треба шибки вставити, а то взагалі до мене жити переїдеш!
— А де ж я їх візьму?
— Телепень ти, — незлобиво промовив пасічник. — Думати лінишся! Коли у людини серце відмовляє, його або хоронять, або терміново донора шукають! Що, газет ніколи не читав?
— Ти це до чого? — нотки підозри прозвучали у голосі гостя. — Якого донора?
— Добре, інструмент у мене є, — роздумував тепер вголос Сергійович. — Давай подумаємо, чия хата у нас ціла стоїть, але господарів уже нема?
Пашка зрадів. Зрадів тому, що думки Сергійовича зрозумів.
— Животкіна Клава! Вона ж іще до війни померла! — пригадав він, і тут же ентузіазм у його очах згас. — Тільки у неї стара хата і вікна в неї маленькі. Треба, щоб великі були! Може, Арзамяна будинок підійде?
— А він що, помер? — насторожився Сергійович.
— Ну, не знаю, — зам’явся Пашка. — Поїхав — це точно. Ніби до Ростова! Він же не руський, та і не українець також! Вірменин!
— Ну то й що? Жив тут, значить наш! Думай далі! А то повернеться, як я йому в очі дивитимуся?
— Сєрови! — Пашка зрадів. — Точно! Їх же міною вбило! Усіх, разом з дітьми!
— Так, — Сергійович кивнув, спохмурнів, зітхнув тяжко. Згадав, як Сєрови першими з села рвонули, навіть закінчення обстрілу не дочекалися. І на виїзді, за селом вже їх міна накрила. Прямо у «Волгу» попала. «Волга» ця розворочена так і лежить там на ґрунтівці за селом.
— Добре, — Сергійович підняв погляд на гостя. — Доп’ємо чай і підемо! Думаю, до вечора впораємося. Склоріз у мене гарний.
8
Вдячність Пашки за засклені вікна й одну ніч, проведену у Сергійовича, мала свої межі. Залишив він у Сергійовича бінокль іще на якийсь час. А от сала, про яке випадково обмовився, коли прийшов за допомогою, пасічнику не запропонував. Ні шматочка. А за салом Сергійович скучив. Не так, щоб аж. Аби не згадав тоді Пашка про картоплю з салом, і зараз би Сергійович про сало і думки не мав. Але у холодний військовий час, із церковними свічками без електрики всіляке нагадування колишніх дрібних радощів збурює тугу і бажання. Якби Пашка замість сала тараньку чи яку іншу сушену-в’ялену рибу згадав, мучився б зараз Сергійович думками про рибу, а вірніше — про її відсутність. Але ж відсутність у домі Сергійовича була майже повна і безкінечна. Нескінченно довго можна було б перераховувати усе, чого під рукою чи у погребі в нього немає. А ось що має — це можна було б дуже швидко назвати: мед, горілка, різні саморобні настоянки, ліки на перзі та інші бджолині радощі. Десь ще пляшка коньяку «Жовтневий» захована, ось тільки не пам’ятає він, де. Уже і шукав пару разів, та не знайшов. Був би він тріпло, як Пашка, довелося б йому вже давно всі свої запаси з ворогом дитинства розділити. Якось уже і думати про нього, як про «ворога» не хотілося. З кожною новою зустріччю, навіть якщо і лаялися вони, здавався Пашка Сергійовичу все ближчим і більш зрозумілим. Вони тепер у чомусь брати, хоча, дякувати Богові, не рідні!
У двері тихо постукали.
— О! Варто людині допомогти, то вона одразу і більш ввічлива стає! — усміхнувся Сергійович.
Узяв зі столу запалену свічку, у коридор вийшов.
Відштовхнув-відімкнув двері, а за ними темінь вечірня і постать з обличчям не Пашкиним, а молодше, з очима напруженими, у яких вогник церковної свічки відбивається.
Завмер від несподіванки Сергійович. Доки стояв уклякнувши, зрозумів, що незнайомець, якому він двері відкрив, у камуфляж вдягнений, і висить у нього на плечі автомат коротким дулом донизу.
— Ви це, вибачте, що пізно... і без попередження, — заговорив незнайомець з певним ввічливим збентеженням у голосі.
Сергійович зрозумів, що незнайомець навряд чи прийшов його вбити чи пограбувати. Інакше, чого б вибачався. Зітхнув, ближче ліву руку зі свічкою до непроханого гостя простягнув. Побачив, що зовсім юний ще, може, років двадцяти двох — двадцяти трьох.
— Зайти можна? — запитав незнайомець.
— Ну, якщо роззуєшся і залізяку у коридорі залишиш! — проговорив Сергійович награно суворо, хоча тут же і відчув, що голос його ось-ось затремтить зі страху, бо він ніби військовому наказує зброю скласти.
— Роззутися можу, — сказав парубок у камуфляжі. — Зброю залишити не маю права.
— Ну, хоч так, — Сергійович полегшено зітхнув.
Закрив за непроханим гостем двері на залізну клямку і на гачок. Кинув оком на високі черевики, залишені під стіною. У кімнаті хазяїн дому незнайомця до столу запросив.
— Може, горілочки? — спитав для годиться, хоча тут же собі подумки за непотрібну гостинність по губам дав.
— Ні, дякую! — мотнув головою парубок. — Мені б чаю!
— Буде тобі чай, — закивав Сергійович.
Здалося йому, що одної свічки не достатньо для двох за столом. Дістав ще дві. Запалив. Влаштував освітлення, можна сказати.
— Буде тобі чай, — повторив, придивляючись до обличчя незнайомця, перевіряючи, чи не пропустив він чогось на його обличчі при одній свічці. — Звати тебе як?
— Петро я, — сказав парубок.
— А звідки?
— З Хмельницького.
— Ага, — Сергійович зробив голосом вид, ніби щось важливе зрозумів. — Значить, з української армії?
Парубок кивнув.
— Артилерист? — обережно спитав хазяїн дому.
Петро замотав головою, що ні.
— А вас як звати? — спитав.
— Мене — Сергій Сергійович, можна просто Сергійович. То ти, мабуть, Пьотр, а не Петро?
— Ні, я Петро! У мене так у паспорті написано.
— А я за паспортом — Сергій Сергійович, а в житті — Сєргєй Сєргєїч! От така різниця!
— Ви, мабуть, зі своїм паспортом не згодні, — припустив Петро.
— З паспортом-то я згоден, а от з тим, як він мене називає — ні!
— А я і з паспортом згоден, і з тим, як він мене називає, — усміхнувся вечірній гість. Усміхнувся легко, навіть невимушено! Хоча автомат тепер на спинці стільця висів.
— Може, у тебе ім’я у паспорті і в житті співпадає, тому ти і згоден! — промовив Сергійович замислено. — Було б у мене так, я б теж з паспортом не лаявся! То чого ти, Петре, до мене прийшов? Може, треба чого?
— Ага, — кивнув парубок. — Познайомитися захотілося. А то бачу вас уже більше року, а імені не знаю!
— Де ти мене бачиш? — здивувався Сергійович.
— У бінокль, — парубок трохи знітився. — Треба за селом спостерігати. Я б і раніше прийшов, та вдень небезпечно, а в темноті взагалі-то також забороняють, але більш безпечно.
— А яка вдень від нас небезпека? — здивувався Сергійович.
— Від вас власне ніякої, а от від снайперів, які нам то нерви псують, то голови, небезпека ще й яка. Востаннє три дні тому стріляли, від церкви!
— Та не приходить сюди ніхто! — переконливо заявив Сергійович. — Я б сліди побачив! Я ж удома не сиджу!
— Четверо вбитих за рік, і три поранених, — спокійно промовив Петро. Почухав за вухом. Поклав потім якось ніяково на стільницю зелену, ніби шерстяну шапку-балаклаву.
Зробив Сергійович чаю, гостю непроханому налив, собі.
— А що там у вас, на Україні? — спитав. — Сала всім вистачає?
— Усім, — хлопець не зміг втримати посмішку. — Мені також перепадає. Волонтери підвозять. А в країні — як завжди! То крадуть, то вулиці і міста перейменовують. Та кажуть, після війни краще буде! За кордон будемо без дозволу їздити.
— Ну, це ті, хто живими залишаться, — скривив Сергійович вуста та враз і схаменувся. Вийшло так, що він ніби комусь смерті бажає. Вирішив тему змінити. — А перейменовують що?