Кармін, ситий від солодкого молока з хлібом, вмостився в мене на колінах, поклавши темноволосу голову мені на згин ліктя. Я накидаю на нас шорстку ковдру. У ритмічному стукоті потяга й живій, залюдненій тиші вагона я почуваюся в безпеці. Кармін приємно пахне заварним кремом, а його вага така заспокійлива, що мені навертаються сльози. Його пружна шкіра, пухкі ручки, темні підкручені вії, та навіть його дихання нагадує мені (а як інакше?) про Мейсі. Мені несила терпіти, що вона помирала в лікарні самотня, страждаючи від болючих опіків. Чому я жива, а її немає?
У нашому будинку інші сім’ї ходили одне до одного в гості, пригощали їжею та допомагали доглядати за дітьми. Чоловіки працювали разом у продуктових крамницях та в кузні. Жінки працювали з дому, плели мереживо чи церували шкарпетки. Коли я проходила повз їхні квартири й бачила, як вони всі сиділи колом, схилившись над роботою, розмовляючи незрозумілою мені мовою, моє серце стискалося.
Батьки покинули Ірландію, сподіваючись на краще майбутнє, вірячи, що прямують до благодатного краю. Так сталося, що вони зазнали невдачі на цій новій землі, зазнали невдачі мало не в усьому. Можливо, вони були слабкі люди, непридатні до суворих випробувань еміграції, до її принизливого становища та компромісів, до її різноманітних вимог самодисципліни та авантюризму. Але я подумки питаю себе, чи склалося б усе інакше, якби мій батько мав своє місце в родинній справі, яка забезпечувала б йому стабільність і постійну платню, замість того, щоб працювати у барі — найнепідхожішому місці для такого чоловіка, як він, або якби моя мама була в товаристві жінок, сестер і племінниць, що, напевно, полегшили б тягар злиднів, самотності й незнайомого оточення.
У Кінварі, хай як бідно жили й нетвердо стояли на ногах, ми принаймні мали родину поблизу, людей, які нас знали. Ми поділяли традиції й погляди на світ. Лише коли поїхали, ми усвідомили, що не цінували цього.
Потяг із Нью-Йорка, 1929 рік
Доки минали години, я звикла до руху потяга, стукоту важких коліс на стиках рейок, машинного гудіння під сидінням. Присмерк розмиває гострі верхівки дерев за моїм вікном; небо повільно темнішає, а тоді зовсім чорніє навколо місячної кулі. Через кілька годин слабкий блакитний відтінок поступається м’яким кольорам світанку, й незабаром уже ллється сонячне світло, уривчастий рух потягає створює враження фотографії, коли тисячі знімків, зроблених послідовно, дають зображення в русі.
Ми перебуваємо час, споглядаючи краєвиди, що видніються за вікном, розмовляючи, граючи в ігри. У місіс Скетчерд є набір шашок і Біблія, і я гортаю її, шукаючи Псалом 120/121, мамин улюблений: «Свої очі я зводжу на гори, звідки прийде мені допомога, мені допомога від Господа, що вчинив небо й землю!..»[6]
Я одна з небагатьох дітей у потязі, що вміють читати. Мама навчила мене абетки кілька років тому, ще в Ірландії, а потім і читати по складах. Коли ми приїхали в Нью-Йорк, вона просила мене читати їй вголос, будь-що, де були слова — написи на ящиках і пляшках, які я знаходила на вулиці.
— Напій газо… газо…
— Газований.
— Газований. З лимонним смаком. Штуц…
— Штучний. Цю літеру читають як «ч».
— Штучний барвник. Додано лимонну кислоту.
— Молодчина.
Коли мені почало вдаватися ліпше, мама відчинила пошарпану валізу, що стояла біля її ліжка, й дістала збірку віршів у твердій обкладинці, синій із золотистою облямівкою. Френсіс Фаї був поетом із Кінвари, що народився в родині з сімнадцятьма дітьми. У віці п’ятнадцяти років він став замісним учителем у місцевій школі для хлопчиків, перш ніж поїхав до Англії (як усі ірландські поети, зазначила мама), де він крутився в колі Єйтса й Шоу. Вона обережно гортала сторінки, проводячи пальцем по чорних рядках на тонкому папері, читаючи про себе, доки не знаходила те, що хотіла.
— «Бухта Голуей», — казала вона. — Мій улюблений. Почитай мені вголос.
І я читала.
Одного разу я підвела очі після свого невмілого декламування й побачила дві доріжки сліз, що текли по маминих щоках. «Святий Боже, — мовила вона. — Не варто було нам звідти їхати».
Іноді ми співали в потягу. Містер Курран навчив нас однієї пісні (про дітей, що їдуть із міста в село, «де віють запашні вітри»), перш ніж ми відбули, і спонукав нас її співати принаймні раз на день.
Ми зупинилися на якійсь станції купити харчів на бутерброди, свіжих фруктів і молока, але вийшов тільки містер Курран. Я бачила його за своїм вікном, взутого в білі черевики, як він розмовляв із фермерами на платформі. Один тримає кошик яблук, інший — повну торбу хліба. Чоловік у чорному фартусі простягає руку в коробку й розгортає брунатний папір, з якого показується жовтий кусень сиру, й у мене бурчить у животі. За останню добу нас мало годували: трохи хліба, молока й по яблуку кожному, і я не знаю, чи вони бояться вигрошитися, чи думають, що це укріплює нашу мораль.