Нахилившись, Моллі оглядає наліпки на коробках навколо себе.
— На мою думку, варто їх розбирати в хронологічному порядку. Ось на цій написано «Друга світова». Це найстаріші речі?
— Ні. — Вівіан протискається між двох стосів і пробирається до кедрових скринь. — Здається, найстаріші речі отут. Однак ці скрині такі важкі, що їх не зрушиш. Тож доведеться почати з цього кутка. Ти не проти?
Моллі киває. Унизу Террі дала їй дешевий зазубрений ніж із пластмасовим руків’ям, кілька слизьких білих пластикових мішків для сміття і записник на пружині з прикріпленою ручкою, щоб вести «перелік інвентарю», як вона його назвала. Тепер Моллі бере ножа і проколює ним скотч на коробці, яку вибрала Вівіан, «1929–1930». Вівіан терпляче чекає, сидячи на дерев’яному ящику. Відкривши коробку, Моллі витягає пальто кольору гірчиці, й обличчя Вівіан набуває похмурого вигляду.
— Боже мій! — каже вона. — Невже я й справді зберегла це пальто?! Воно мені ніколи не подобалося.
Моллі розправляє пальто й оглядає його. Взагалі воно цікаве, крій схожий на військовий, великі чорні ґудзики. Сіра шовкова підкладка струхлявіла. Обшукуючи кишені, Моллі вивуджує складений аркуш розлініяного паперу, майже до дірок витертого на згинах. Вона розгортає його й бачить охайний дитячий похилий почерк, одне й те саме речення, написане знову й знову: «Чисті думки й добрі діла вкупі дають хороше життя. Чисті думки й добрі діла вкупі дають хороше життя…»
Вівіан забирає в неї аркуш і розгладжує на коліні.
— Я це пам’ятаю. У міс Ларсен був найгарніший почерк.
— Це ваша вчителька?
Вівіан киває.
— Хай як я старалася, у мене не виходило виписувати літери так, як у неї.
Моллі дивиться на ідеальні закруглення й поєднання ліній.
— На мій погляд, досить гарно. Бачили б ви мої кривулі.
— Я чула, що тепер чистописання майже не вчать.
— Ага, все на комп’ютері. — Раптом Моллі вражає те, що Вівіан написала слова на оцьому аркуші паперу понад вісімдесят років тому. «Чисті думки й добрі діла вкупі дають хороше життя…» — Багато що змінилося, відколи ви були мого віку, так?
Вівіан підводить голову.
— Напевно. Але більшість цих змін мене не стосуються. Я й досі сплю на ліжку. Сиджу на стільці. Мию посуд у раковині.
Точніше, це Террі миє посуд у раковині, думає Моллі.
— Я мало дивлюся телевізор. Ти знаєш, що комп’ютера в мене немає. Багато в чому моє життя точнісінько таке саме, як двадцять чи навіть сорок років тому.
— Мені шкода це чути, — випалює Моллі, а тоді відразу ж жаліє про це. Але, здається, Вівіан не образилася.
З байдужим виразом вона каже:
— Навряд чи я багато пропустила.
— Бездротовий Інтернет, цифрові фотографії, смартфони, фейсбук, ютуб… — Моллі загинає пальці. — Увесь світ змінився за останнє десятиліття.
— Але не мій світ.
— Ет, ви багато чого себе позбавляєте.
Вівіан сміється.
— Навряд чи фейстуб, хай що це таке, покращить якість мого життя.
Моллі хитає головою.
— Фейсбук. І ютуб.
— Однаково! — безтурботно каже Вівіан. — Мені байдуже. Я задоволена своїм тихим життям.
— Але ж буває й рівновага. Чесно, я навіть не знаю, як ви можете жити в цій… бульці.
Вівіан усміхається.
— А ти не соромишся висловлювати свою думку.
Моллі вже не вперше це чує.
— Чому ви не викинули це пальто, якщо воно вам не подобалося? — питає вона, змінюючи тему.
Вівіан бере пальто й розглядає його, тримаючи перед собою.
— Це дуже хороше питання.
— То що, покласти його до речей, призначених на пожертвування?
Складаючи пальто на колінах, Вівіан відказує:
— Ага… мабуть. Погляньмо, що там ще в цій коробці.
Потяг на Мілуокі, 1929 рік
Останньої ночі в потязі я погано сплю. Кармін прокидається кілька разів за ніч, дратівливий і вертлявий, і, хоч я й намагаюся його заспокоїти, він подовгу судомно плаче, будячи дітей навколо нас. Коли жовтими смугами починає вставати сонце, він нарешті засинає, поклавши голову на підігнуту ногу Голландчика, а ніжки — мені на коліна. Я цілком бадьора, через знервованість така сповнена енергії, що відчуваю, як моє серце прокачує кров.
Моє волосся було зібране в неакуратний хвостик на потилиці, але тепер я розв’язую стару стрічку, розпускаю його по плечах, розчісую пальцями і пригладжую пасма, що обрамляють лице. Я зав’язую хвостик так туго, як можу.
Обертаючись, я ловлю Голландчика на тому, що він на мене дивиться.
— У тебе гарне волосся.