Хоч Джек і запевнив Моллі, що його мама дала згоду — «та бісова справа з горищем висіла над її головою так довго, ти навіть не уявляєш», — вона знає, що насправді все куди складніше. Террі обожнює свого єдиного сина і, щоб його порадувати, зробить майже все. Але хай скільки йому хочеться думати, що Террі не має нічого проти його плану, Моллі знає, що Джекові довелося на неї натиснути.
Коли Террі відчиняє двері, вона оглядає Моллі з голови до ніг.
— Ну, причепурилася ти гарно.
— Дякую. Напевно, — бурмоче Моллі. Їй важко сказати, чи вбрання Террі — це уніформа, чи щось таке нудне, що на неї скидається: чорні штани, грубі чорні черевики з гумовими підошвами, проста футболка персикового кольору.
Моллі йде за нею слідом по довгому коридору, оздобленому написаними олією картинами й гравюрами в золотих рамах, звуки їхніх кроків стишує східний килимок. У кінці коридору зачинені двері.
Террі на якусь мить прикладає до дверей вухо й тихенько стукає.
— Вівіан? — вона трохи прочиняє двері. — Дівчина прийшла. Моллі Аєр. Так, добре.
Вона розчахує двері у велику, залиту сонцем вітальню з видом на море, повну книжкових полиць від підлоги до стелі й антикварних меблів. Стара пані, вбрана в чорний кашеміровий светр з високою шиєю, сидить у ніші біля вікна у вицвілому червоному кріслі, склавши помережані венами руки на колінах, вкритих вовняним пледом у клітинку.
Підійшовши до неї, Террі каже:
— Моллі, це місіс Дейлі.
— Добридень. — Моллі простягає руку, як її навчив батько.
— Добридень.
Долоня старенької у Молліній руці суха й холодна. Вона бадьора худа жінка, з вузьким носом і пильними карими очима, по-пташиному проникливими. Шкіра у неї тонка, майже прозора, а хвилясте сиве волосся зібране в ґульку. Світлі веснянки — чи це старечі плями? — розсипані по її обличчю. Вени на її руках нагадують карту, а шкіра навколо очей брижиться безліччю зморшок. Вона схожа на монашок з католицької школи, яку Моллі недовго відвідувала в Авгу´сті (під час короткого перебування в непідхожій опікунській сім’ї), що здавалися, з одного боку, старими, а з іншого — на диво молодими. Як і ті черниці, ця жінка має трохи владну манеру, наче звикла наполягати на своєму.
Та чом би й ні, думає Моллі. Вона справді до цього звикла.
— Що ж, якщо буду потрібна — я на кухні, — каже Террі й зникає в інших дверях.
Старенька нахиляється в бік Моллі, суплячись.
— Як тобі вдалося досягнути такого ефекту? Вибілити пасма, — питає вона, погладжуючи скроню.
— Гм-м… — Моллі здивована, її ніхто про це ще не питав. — За допомогою освітлювача й фарби.
— Де ти цього навчилася?
— Подивилася відео на ютубі.
— На ютубі?
— В Інтернеті.
— Ага. — Вона задирає підборіддя. — Комп’ютер. Я надто стара, щоб підхоплювати таку моду.
— Навряд чи можна назвати модою те, що змінило наше життя, — мовить Моллі, а тоді винувато всміхається, розуміючи, що вже заходить у суперечку зі своєю потенційною наймачкою.
— Моє не змінило, — відказує жінка. — Напевно, це забирає досить багато часу.
— Що саме?
— Отак фарбувати волосся.
— А. Ну, не так і багато. Я вже звикла.
— А який твій природний колір, якщо не секрет?
— Зовсім ні. Темно-каштановий.
— А мій — рудий.
Моллі лише за мить усвідомлює, що це стара пані жартує зі своєї сивини.
— Мені подобається, що ви з ним зробили. Вам личить.
Пані киває й знову спирається на спинку крісла. Здається, вона це схвалює. Моллі відчуває, як напруга в її плечах трохи зменшилася.
— Перепрошую за свою грубість, але в моєму віці вже немає сенсу ходити околяса. Твій вигляд досить стилізований. Ти належиш до — як їх називають? — готів?
Моллі несила не всміхнутися.
— Щось таке.
— Гадаю, цю блузку ти позичила.
— Ну…
— Не варто було перейматися. Вона тобі не пасує. — Вона жестом вказує Моллі, щоб та сіла навпроти неї. — Можеш кликати мене Вівіан. Мені не подобається, коли мене називають місіс Дейлі. Адже мій чоловік уже на тім світі.