― Так, так... не треба виправдовуватись. Це скоріш я мав би дякувати вам за таку похвальну обережність. В молодих людях не часто трапляється така передбачливість, і внаслідок нерозважності декого з наших відвідувачів уже сталось не одно прикре непорозуміння. Поки була в дії моя давніша система і пацієнтам дозволялося ходити, де їм заманеться, серед них часто траплялись напади буйства, викликані необачною поведінкою тих, хто приходив оглянути заклад. Тому мені довелося запровадити сувору систему ізоляції, і жодна людина, на стриманість якої я не можу покластись, не буде пропущена до самої клініки.
― Поки була в дії ваша давніша система? ― спитав я, повторивши його вислів. ― То виходить, що «система заспокоєння», про яку я стільки чув, уже не чинна тут?
― Так, ось уже кілька тижнів як ми зреклись її назавжди, ― відповів, господар.
― Ви мене дуже здивували!
Він зітхнув і пояснив:
― Ми вирішили, що абсолютно необхідно вернутися до давніх методів. Небезпечність цієї системи була очевидна завжди, а її переваги дуже перебільшувано. По-моєму, в нашому закладі її випробувано так ретельно, як більш ніде. Ми вдавалися до всіх засобів, які тільки може винайти розумна людяність. Шкода, що ви не оглядали нашої клініки раніше, а то ви б самі змогли зробити висновок. Але я гадаю, що ви знайомі з системою заспокоєння до подробиць.
― Та ні. Я чув про неї тільки з третіх чи четвертих уст.
― Тоді я в загальних рисах можу схарактеризувати її тим, що при цій системі хворих ніби «уласкавлюють». Ми не перечили ніяким фантазіям, що можуть спасти на думку божевільному. Навпаки, ми не тільки терпіли їхні вихватки, а навіть заохочували. Не існує іншого доказу, що так впливав би на слабкий розум божевільного, як reductio ad absurdum.[1] У нас, наприклад, були хворі, що вважали себе курми. Лікування полягало в тому, щоб тлумачити це як незаперечний факт, а коли сам хворий недостатньо усвідомлював цей «факт», казати йому, що він дурний, і з тиждень не давати йому їсти нічого, крім того, чим звичайно живляться кури. Таким чином, жменька кукурудзи й жменька ріні творили чудеса.
― І невже такого виду лікування досить?
― Де там! Ми покладали великі надії на прості розваги ― такі, як музика, танці, взагалі гімнастичні вправи, гра в карти, книжки певного ґатунку і таке інше. Ми вдавали, ніби кожного пацієнта лікуємо від якоїсь банальної недуги, і ніколи не вживали слова «божевілля». Одним з важливих пунктів було спонукати кожного хворого, щоб стежив за вчинками всіх інших. Відновити у психічнохворого віру у власний розум і розважність ― це означало посіяти в ньому цілковиту довіру до нас. Таким способом ми дістали змогу відмовитись від штату доглядачів, що обходився дуже дорого.
― І ніяких кар у вас не було?
― Ніяких.
― І ви ніколи не ізолювали своїх пацієнтів?
― Дуже рідко. Час від часу хвороба котрогось із них досягала кризового стану, або ж із ним ставався раптовий напад буйства, і тоді ми заводили його до таємної комірчини, щоб те буйство не передалося іншим, і держали там скільки треба, до того часу, коли його вже можна було випустити до інших. А справді буйних божевільних ми тут не тримаємо, їх перевозять до громадських шпиталів.
― А тепер ви змінили цей порядок ― і, гадаєте, на краще?
― Безперечно. У такої системи є свої вади й навіть небезпечні риси. На щастя, тепер її відкинуто в усіх приватних клініках Франції.
― Мене дуже дивує те, що ви сказали, ― відповів я. ― Адже мене запевняли, що тепер в усій країні не застосовується жоден інший метод лікування маній.
― Ви ще молоді, друже мій, ― відповів господар, ― але настане час, коли ви навчитеся судити про те, що діється на світі, самостійно, не покладаючись на чужі балачки. Не вірте нічому почутому, а побаченому вірте лиш наполовину. А щодо наших психіатричних клінік, то вас увів в оману якийсь невіглас. Та після обіду, коли ви як слід відпочинете з дороги, я з задоволенням покажу вам увесь свій заклад і познайомлю вас із системою, яка, на мій погляд і на думку всіх, хто ознайомився з нею в дії, незрівнянно ефективніша за всі винайдені досі.
― І винайшли її ви самі? ― спитав я.
― Яз гордістю визнаю, ― підтвердив він, ― що це справді так, принаймні до деякої міри.
Так я розмовляв із паном Майяром годину чи дві, поки він показував мені садок та теплиці.
― Показати вам своїх пацієнтів зараз я не можу, ― сказав він. ― Для вразливої натури у таких видовищах завжди є щось відворотне, і я не хочу зіпсувати вам апетит. Спершу пообідаємо. Можу пригостити вас телятиною по-сенменульському з цвітною капустою в «оксамитній» підливі, а потім келихом «Кло д'Вужо» ― і тоді вам легше буде спокійно дивитися на них.