Я нахилився до пана Майяра і пошепки спитав його:
― А ота дама, котра щойно говорила... ну, котра закукурікала, ― у неї, мабуть, легка форма? Зовсім легка?
― Легка форма? ― перепитав він, видимо здивовано. ― Що ви хочете сказати?
― Ну, тільки трошечки уражена? ― пояснив я, показуючи на свою голову:― Я гадаю, що в неї недуга не надто... не дуже небезпечна?
― Mon dieu![5] Що це вам спало на думку? Ця дама, моя добра приятелька, пані Жуайоз, здоровісінька, як я сам! Звісно, у неї є свої дивацтва, але ж, самі знаєте, старі жінки ― дуже старі жінки, ― всі більш-менш дивачки!
― Безперечно, ― погодився я, ― безперечно! А решта оцих панів і дам?
― Це все мої друзі та доглядачі, ― перебив мене пан Майяр, гордо підвівшись. ― Мої добрі друзі й помічники.
― Як! Усі? ― здивувався я. ― І жінки теж?
― А то ж як! Ми б не змогли обійтися тут без жінок, бо жінки ― найкращі доглядачки душевнохворих; розумієте, у них свої способи, їхні блискучі очі справляють незвичайну дію ― чимось схожу на гіпнотичну дію зміїних очей.
― Звичайно, звичайно! ― погодився я. ― Але поводяться вони трохи чудно... вони трошки химерні, правда? Вам не здається?
― Чудно? Химерні? Ви справді так гадаєте? Ну звісно, ми тут на півдні не дуже церемонні... Робимо те, що нам хочеться, тішимося життям, ну, і взагалі, розумієте...
― Звичайно, ― підхопив я, ― звичайно!
― Ну, може, й «Кло д'Вужо» трохи вдарило в голову... Воно трохи надміру міцне, правда ж?
― Звичайно, ― погодився я, ― звичайно. До речі, добродію, чи так я зрозумів, що система, до якої ви вдались замість славнозвісної «системи заспокоєння», полягає в неухильній суворості?
― Аж ніяк. Необхідна тільки сувора ізоляція; одначе ставлення до хворих, тобто саме лікування, скоріш приємне для пацієнтів, ніж неприємне.
― І ця нова система ― ваш власний винахід?
― Не зовсім. Деякі його елементи запозичені в професора Смолла, про якого ви, звісно, чули; ну, і є в моїй системі деякі відміни, що їх авторство, радий відзначити, належить знаменитому Піріа, з яким, коли не помиляюся, ви маєте честь бути близько знайомим.
― Мені соромно признатися, ― сказав я, ― але я ніколи не чув ні про одного, ні про другого.
― Господи! ― вигукнув господар, ураз відсунув стілець від столу і здійняв угору обидві руки. ― Не може того бути! Невже ви справді хочете сказати, що ніколи навіть не чули ні про високовченого доктора Смолла, ні про славетного професора Піріа?
― Мушу визнати своє невігластво, ― відповів я, ― але правда над усе. Проте мені страшенно соромно, що я не знайомий із працями таких, без сумніву, визначних людей. Тепер я розшукаю їхні праці й простудіюю старанно. Пане Майяр, ви справді, мушу визнати, засоромили мене!
І це була правда.
― Годі, не треба, мій юний друже, ― ласкаво сказав господар. ― Випиймо краще по келиху сотерну.
Ми випили. Товариство без церемоній узяло з нас приклад. За столом гомоніли, жартували, сміялись, висловлювали безліч нісенітниць, скрипки вищали, барабан гуркотів, тромбони ревли, наче мідні бики Фаларіда,* і що більше пили, то дужче всі розгулювались, аж поки настав справжній пекельний шабаш у мініатюрі. Тим часом ми з паном Майяром над пляшками сотерну й вужо розмовляли далі, змушені через гамір аж кричати. Бо слово, вимовлене звичайним тоном, мало не більше шансів дійти до слуху, ніж голос риби з дна Ніагарського водоспаду.
― Добродію! ― проревів я йому на вухо. ― Перед обідом ви, здається, сказали, що в давній «системі заспокоєння» є певна небезпека. Яка ж?
― Так, ― потвердив він, ― справді, в цьому таїться велика небезпека. Примхи божевільних годі передбачити; і, на мою думку, як і на думку доктора Смолла та професора Піріа, дозволяти їм ходити скрізь без нагляду ніколи не буде безпечно. Божевільного можна, як то кажуть, «заспокоїти» на певний час, але кінець кінцем він буде дуже схильний збунтуватися. Велика хитрість божевільних уже увійшла в прислів'я. Коли душевнохворий щось надумає, він приховує свій, задум напрочуд обачливо, і та спритність, із якою він удає душевноздорового, являє для метафізика одну з найскладніших проблем у вивченні людської свідомості. Коли божевільний здається цілком розумним, саме час надягати на нього гамівну сорочку.
― Але ж та небезпека, шановний пане, про яку ви говорите... з власного досвіду... за час вашого керівництва в цьому закладі... Ви маєте практичні підстави вважати свободу для божевільних ризикованою?