Монтеск'є вважав, що рішення суду за своєю суттю має бути «точним текстом закону». Якби у ньому втілювалися особисті думки судді, то в суспільстві могли б виникнути обов'язки, на які народ не давав своєї згоди. Судді є лише устами, що висловлюють слова закону, «бездушними істотами», які не можуть обмежити силу і суворість закону. Питання удосконалення чинних законів належить до компетенції законодавчого корпусу. Владу, яка видає закони, Монтеск'є характеризував як деспотичну, а в деспотичних державах законів немає — суддя сам творить закони. В монархічних державах суддя діє згідно із законом, а там, де його немає, «шукає дух закону»; для республіканської форми правління характерним, на його думку, є те, що суддя дотримується самої букви закону. Людина, наголошував він, перестає бути громадянином, якщо можна буде тлумачити закон проти неї у тих випадках, коли йдеться про її життєві інтереси, честь і майно[13].
Представники суб'єктивного напряму в теорії тлумачення визнають, що інтерпретатор повинен встановити «волю» або «думку», або «наміри» (ціль), чи погляди тощо законодавця, оскільки ці психічні стани, вираженням яких є норма, що тлумачиться, становлять її значення. Вбачається, що так можна (хоча б теоретично) забезпечити максимальну стабільність права, бо переживання законодавця є таким психологічним фактором, який закінчується актом встановлення і надалі вже не змінюються. Якщо на цьому ґрунтується значення норми, то завданням інтерпретатора є точний і глибокий аналіз цього історичного фактору, а норма права як її вираження має незмінне значення. Але із позитивними намірами теоретиків права тенденція до відступу від буржуазної законності на користь класових інтересів буржуазії виникла одразу після її приходу до влади[14].
Щодо надання переваги, чи то встановлення «духу закону», чи «волі», «думки» і ін. законодавця під час тлумачення, то доволі чітке формулювання цьому тлумаченню дав Савіньї, положення якого досі є керівними в теорії права. Савіньї вперше виокремив такі чотири види доктринального тлумачення: граматичне, логічне, історичне і системне. Перше має на увазі встановлення значення слів законодавця, друге — смисл норми, логічний зв'язок окремих висловів між собою. Історичне тлумачення має своїм предметом встановлення тих історичних умов, заради регулювання яких було видано правило закону. Нарешті, системне тлумачення встановлює внутрішній зв'язок окремих правових положень та інститутів і їх відношення до цілого. Послідовники Савіньї спростили його класифікацію, зберігши тільки граматичне і логічне тлумачення; останній вид інколи називали також системним[15].
О. Черданцев у своїх дослідженнях установив, що одним із слабких положень суб'єктивної теорії тлумачення, яке зазначається її противниками, було те, що до цього моменту законодавець, як правило, переставав бути однією особою — монархом. Навіть у багатьох монархічних державах виникали представницькі органи. «Воля законодавця» розповсюдилась, стала волею багатьох осіб, котрі становили законодавчу корпорацію, всередині якої існують різноманітні фракції, що представляють інтереси різних соціальних класів. До того ж, поширюється делеговане законодавство. У цих умовах «єдина воля» історичного законодавця перетворюється у фікцію. Цілі, які ставили перед собою певні представники законодавчої корпорації, можуть не знаходити свого відображення в законі. Зазвичай закон міг бути результатом компромісу суперечливих думок. У таких умовах встановити «волю» історичного законодавця було досить важко. Крім цього, з виникненням представницьких органів ускладнився законодавчий процес. В окремих випадках боротьба думок призводила до затягування прийняття закону. Все це сприяло відставанню законодавства від життя. З іншого боку, панівному класу в умовах представницької системи інколи було невигідно вносити реакційні законопроекти в представницький орган. Нарешті, багато законопроектів в умовах зростання свідомості й організованості опозиційного демократичного пролетарського руху мали значний опір і поза стінами парламенту. Все це зумовлювало панівний клас до необхідності пристосування законодавства до своїх нестабільних інтересів іншим шляхом. Із розвитком делегованого законодавства з метою пристосування закону використовується судовий і виконавчий апарат, покликанням якого є вирішення конкретних юридичних справ. Водночас на перший план висувається метод «пристосованої» інтерпретації законів. Відображенням цього процесу в юридичній науці є так звані «об'єктивні» теорії тлумачення. Якщо «суб'єктивні» теорії надавали великого значення історичним матеріалам (із текстом самого закону і його місцем в системі законодавства), які дозволяли з точністю встановити волю, наміри, цілі історичного законодавця, то «об'єктивні» не вважають за необхідність звернення до цих матеріалів. Навпаки, на думку представників цієї теорії, найбільше значення має врахування умов і передумов не часу видання, а часу тлумачення і застосування закону[16]. Серед прибічників «суб'єктивного» напряму є представники школи природного права (Вольтер, Марат, Беккаріа) а серед прибічників «об'єктивного» напряму — представники історичної школи права (Савіньї).
13
Грищук В. Тлумачення і конкретизація кримінально-правової норми як форми реалізації судового угляду (розсуду) / В. Грищук, В. Канцір // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2000. — № 35. — С. 417.
14
Черданцев А. Ф. Вопросы толкования советского права / А. Ф. Черданцев. — Свердловск: Свердловский юридический ин-т, 1972. — С. 9.
15
Люблинский П. И. Техника, толкование и казуистика уголовного кодекса / П. И. Люблинский; под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. — М.: Зерцало, 2004. — С. 108.
16
Черданцев А. Ф. Вопросы толкования советского права / А. Ф. Черданцев. — Свердловск: Свердловский юридический ин-т, 1972. — С. 10–11.