Відтак Ч. Беккаріа в праці «Про злочини і покарання» розвинув думку, що право тлумачити кримінальні закони не може належати суддям тільки тому, що вони не законодавці. Судді отримують закони від живого суспільства або від суверена як його представника, як хранителя наявної загальної волі[17]. На його думку, ці закони є ланцюгами, необхідними для стримування та тиску щодо приватних інтересів. Законним є тлумачення тільки суверена. Крім цього, суддя також може частково здійснювати тлумачення, але тільки в тій частині, де йдеться про те, чи вчинила та чи інша особа діяння, що суперечить закону, чи не вчинила. Ч. Беккаріа зазначає, що немає нічого більш небезпечного, ніж діяти згідно з духом закону, оскільки дрібні перешкоди сьогодення вражають людину більше, ніж ускладнені, але віддалені наслідки хибного начала. Дух закону, як вказано у праці, залежав би від хорошої чи поганої логіки судді, від хорошого чи поганого його травлення, від сили його пристрастей, від ставлення до потерпілого та ін. Ось чому доля громадянина вирішується неоднаково у разі проходження справи через різні суди[18].
Щодо кожної справи суддя має сформувати лише правильний умовивід, і якщо таких умовиводів більше одного, то ні в чому не можна бути впевненим. Беккаріа був прибічником жорсткого дотримання закону без будь-яких відступів, оскільки наслідки таких відступів можуть бути набагато важчими, ніж передумови. Якщо громадяни побачать таку сталість у рішеннях, вони відчують особисту безпеку, що є справедливим щодо них[19].
В Англії проти коментування і тлумачення законів висловлювався І. Бентам, який вважав, що «при виданні кодексу законів бажано вберегти його від викривлень, яким він може піддаватися з точки зору як змісту, так і форми.
З цією метою необхідно заборонити доповнення його яким-небудь неписаним правом. Але недостатньо тільки відрізати гідрі голову, необхідно і припалити рану, інакше виростуть нові голови.
Якщо станеться новий випадок, не передбачений кодексом, то суддя може лише вказати на нього і порадити законодавцю засіб, але ні він, ні тим більше який-небудь громадянин не сміють самі приймати рішення і проводити його у вигляді закону, поки не отримають на це дозвіл законодавця»[20]. На думку І. Бентама, законодавство, що охоплює найрозумніші постанови, спрямовані на досягнення найвищого щастя для найбільшої кількості людей, в жодному разі не повинно змінюватися суддями під приводом тлумачення[21].
Отже, суддя повинен був зупинити справу і здійснити запит законодавцю. Такий спосіб, на думку П. Люблінського, створював певні незручності. Насамперед він санкціонував зворотну силу закону, оскільки законодавець, зазначаючи свою думку в новому законі, міг вільно вводити і нові норми. Аутентичне тлумачення, яке перетворювало законодавця на суддю, який вирішував окремі казуси, уповільнювало процес правосуддя і вносило ще більші неясності в закон. Воно формально не відміняло старий закон, але інколи явно суперечило йому. Під ширмою аутентичного тлумачення легко було вводити нові кримінальні норми, що збільшували заборонену поведінку, але такі дії суперечили новому принципу цієї епохи — недопущення зворотної дії кримінального закону. Поширення нового принципу сприяло зменшенню аутентичного тлумачення в галузі кримінального права[22]. Ми частково підтримуємо таку позицію, проте вважаємо, що не можна наділяти судову ланку повноваженнями законодавчої і, хоча очікування дозволу законодавця затягувало ухвалення рішення у справі на значний термін, суддя не претендував на одноосібне прийняття рішення. Крім того, якщо б один суддя у цій справі ухвалив одне рішення, інший суддя у аналогічній ситуації не володів би інформацією про це, а якщо б рішення прийняв законодавець — воно б стало надбанням усіх суддів.
17
Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях / Ч. Беккариа; сост. и предисл. В. С. Овчинского. — М.: ИНФРА, 2004. — Вып. VI. — С. 92.
18
Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях / Ч. Беккариа; сост. и предисл. В. С. Овчинского. — М.: ИНФРА, 2004. — Вып. VІ. — С. 93.
19
Бабкін В. Д. Беккаріа Чезаре Бонесана / В. Д. Бабкін // Юридична енциклопедія: в 6 т.; редкол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К.: Укр. енциклопедія, 1998. — Т. 1. — С. 216–217.
20
Грищук В. Тлумачення і конкретизація кримінально-правової норми як форми реалізації судового угляду (розсуду) / В. Грищук, В. Канцір // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2000. — № 35. — С. 418.
22
Люблинский П. И. Техника, толкование и казуистика уголовного кодекса / П. И. Люблинский; под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. — М.: Зерцало, 2004. — С. 102.