Мовчки, затамувавши подих, притискуючись один до одного, боячись поворухнутися, стежили за всім цим чиновники і жандарми знизу. Можливо, все це ще обійдеться, можливо, й справді жахливий Сивий Капітан цього разу не вживе своєї смертоносної зброї, вони вціліють, врятуються з кам’яної мишоловки?..
Мігель Хуанес стояв разом з іншими, поряд з Карло Кабанеросом, який важко, уривчасто дихав. Раз чи два начальник поліції немовби тихо щось шепотів Хуанесові, але той нічого не чув. З того часу, як паніку натовпу змінила паралізована нерухомість, Мігель Хуанес відчув, що до нього повертається свідомість, повертається можливість думати, міркувати. Нібито Сивий Капітан, справді, з невідомих причин вирішив помилувати тих, хто був присутнім у тюремному дворі. Чи то на нього так вплинув успіх його появи тут, чи щось ще, хтозна. Ясно, що він не знав про влаштовану йому в Кодуранці пастку, інакше він обов’язково помстився б. А втім, якщо Ернан Раміро не знав про пастку, чому тоді він не з’явився раніше, чому він обрав цього разу такий спосіб — впасти прямо з неба? Хтозна… Але він таки з’явився, прилетів сюди… і тим самим уникнув небезпеки від усіх тих гармат і засідок, що були приготовані навколо Сан-Сальвадора. Йому весь час щастить! Прилетів, прилетів, як на крилах…
Тільки цього й бракувало! Нанівець звелися всі хитромудрі приготування… проте, хто ж міг припустити таку можливість, хто передбачив би, що машина Сивого Капітана здатна ще й літати в повітрі?..
Так само, як він прямовисно спускався, так само «Люцифер», мабуть, і зніметься в чисте небо. Як? А чорти його знають як! І ніщо його не спинить, як не спинило й тоді, коли він летів сюди. Тому й спостережні пости нічого не сповістили. Зрозуміло, адже вони стежили за шляхами, за вулицями Кодуранци, за тим, що відбувалося на земній поверхні, а не на небі. Коли хтось і бачив «Люцифера» у польоті, то, напевно, і на думку йому не могло спасти, що летить дивна машина Сивого Капітана, а не якийсь звичайний літак чи дирижабль, нарешті. Е, та що там тепер думати про це! Все одно справи вже не полагодиш, принаймні за цих обставин.
І ще одна думка прорізала мозок Мігеля Хуанеса: ось де ховалася загадка таємничого листа, який тоді так несподівано з’явився, наче з повітря, у кабінеті начальника поліції! Так, так, тепер можна, все пов’язати! І коли б він сам, уславлений детектив Мігель Хуанес, краще поміркував, він би додумався до всього ще тоді. Справді: він чув за вікном те дивне шипіння, але не зв’язав його з таким самим шипінням, яке вразило його вперше, в лісі Фонтіверос, коли він наближався до «Люцифера» на лісовій галявині. Але ж це своєрідне шипіння, мовби з парового казана, де тріснула якась труба, свідчило про дію механізмів, двигунів «Люцифера». Отож і тоді, коли з’явився таємничий лист, легко було догадатися, що його вкинуто у вікно кабінету начальника поліції з «Люцифера», який летів над столицею, ховаючись у нічній темряві. Дуже просто, коли знаєш, у чому справа…
Коли знаєш, у чому справа… Звичайно, коли б раніше знати про здатність «Люцифера» літати, то можна було б зовсім інакше підготуватися. Не витрачати сили й вигадки на всі ті вуличні застави і барикади, а зібрати поблизу Сан-Сальвадора добрі зенітні гармати та й зустріти Сивого Капітана по-справжньому. Коли б знати…
А тепер, ну що можна зробити тепер? Вжити ручні гранати з пластмаси? Цілком можливо, це могло б дати ефект. А втім, слушна хвилина давно минула, зараз Сивий Капітан господар становища. Висловлюючись образно, він тримає під прицілом увесь цей тюремний двір з усіма, хто тут є. Коли б пощастило відчинити ті трикляті автоматичні двері, о, тоді під захистом міцних кам’яних мурів в’язниці стали б у пригоді і ручні гранати. Але ж Сивий Капітан, мабуть, намагнітив двері й засуви. І якщо він кине сюди, в цю мишоловку, електричний снаряд, тоді… Е, не варт про це й думати!
Так гарячково міркував Мігель Хуанес, перебираючи в голові всі можливості, зважуючи їх, відкидаючи одну по одній, аж поки вичерпав усе.
Зовсім інший напрям мали думки в його помічника Хосе Френко. Ніде правди діти, спочатку й він перелякався не менше, ніж інші. І ні про які можливості він не думав, а робив те ж саме, що й усі. Власноручно Хосе Френко намагався будь-що відчинити залізні двері головного входу, прикладаючи до цього всю силу своїх довгих мускулястих, хоч зовні й незграбних рук. Ті намагання, певна річ, нічого не дали і не могли дати: на честь Хосе Френко слід віднести те, що він одним з перших зрозумів їх безнадійність і, вилаявшись, відступився від дверей.