— Гадаю, що тепер ти вже цілком заспокоїлася, дівчино, — сказав він. — Радий за тебе. І за вас також, Педро Дорілья, — повернув він голову до її батька.
— Я глибоко вдячний вам, Капітане, — відповів Педро, — ви врятували мені життя.
Ернан Раміро неуважно махнув рукою:
— Я зробив те, що обіцяв вашій дочці. Тут нема про що говорити…
— Але через це ваш «Люцифер» зазнав пошкоджень, — зауважив Педро Дорілья наполегливо, — потрапив у скрутне становище. Це мені дуже прикро. І коли б у моїх силах, я…
Сивий Капітан спинив його:
— Про це також не варт говорити. Бо таке могло трапитися і в іншому місці, незалежно від вас, Дорілья. Не про те зараз мова. Вам доведеться десь знайти притулок і для вас самого, і для Марти. На "Люцифері" ви залишатися далі не можете…
Він перевів погляд на Олеся. І юнакові раптом здалося, що той погляд якось дивно потеплішав, на одну лише невловиму мить, але потеплішав.
— І з тобою, Олесю, ми теж зараз розлучимося. Пам’ятаєш, я колись сказав тобі, що ти ще зможеш зробити вибір, лишатися на "Люцифері" чи ні?
— Я тоді ж таки відповів вам, Капітане: лишатися! — твердо відповів юнак.
— То було давно, багато змінилося з того часу, — втомлено зауважив Ернан Раміро. — І тому я вже не запитую тебе. Ти теж не можеш більше бути на "Люцифері".
— Чому? — вихопилося в Олеся.
— Незабаром сам зрозумієш… — і наче мимоволі він ще раз поглянув на небо. Але одразу й продовжував: — Ви підете разом з Валенто до рибальського селища. Він влаштує вас там… на якийсь час. Потім побачимо. Ви взяли ракетний пістолет, Валенто?
— Так, Капітане, — безрадісним тоном відповів Клаудо, дивлячись собі під ноги.
— Отож у разі потреби ви зможете дати сигнал. Мабуть, цього й не доведеться робити. А коли все влаштуєте, повернетеся сюди. Все ясно?
Цілком несподівано для всіх, а насамперед, мабуть, для Ернана Раміро, Валенто Клаудо мовив:
— Вони й самі могли б дійти, Капітане. А мені краще б одразу взятися за роботу… Адже "Люцифер"…
Він сказав це, ніби пересилюючи себе, бо ще ніколи не заперечував Капітанові.
Брнаи Раміро здивовано поглянув на нього і зсунув кошлаті брови. Голос його враз набув владного тону:
— Я вже сказав усе, Валенто. Ясно?
— Так, Капітане.
Дисципліна перемогла: Валенто здався, хоч увесь вигляд його свідчив, що він підкоряється проти волі. Ернан Раміро все ще дивився на нього, і Олесеві знов здалося, що в цьому погляді з’явилося щось дивовижно тепле, дружнє. І знов це тривало якусь мить.
Раптом Раміро перевів погляд на юнака. Хвильку він мовчав, ніби обмірковуючи щось, а потім сказав:
— Мені шкода розлучатися з тобою, Олесю. Ні, ні, мовчи, — тут-таки заперечив він, помітивши, що юнак немов хоче відповісти йому. — Мені хотілося б, щоб ти краще взнав мене перед тим, як виносити присуд… Так, можливо, тоді ти інакше оцінював би дещо…
— Але ж, Капітане…
— Я вже сказав тобі, мовчи. Дай мені руку!
Олесь зніяковіло простягнув Ернанові Раміро руку. Він відчув міцний потиск і побачив дивний сум в його сірих очах, які невідривно дивилися прямо на нього. Та що ж це робиться? Та хіба ж можна отак піти, не сказавши, як схвильовано б’ється серце, сповнене поваги й любові до цієї сумної людини, погляд якої, теплий і батьківський, мов проникає в саму Душу!
— Капітане, я… я хочу…
— Мовчи. Олесю. Більше нічого не треба…
І знову цей глибокий, невимовний сум у погляді! Ні, не тільки в погляді, а й у словах Капітана, що йдуть, здається, від самого серця, змученого, скривавленого серця Ернана Раміро. Ніколи, ніколи досі не чув Олесь в голосі Капітана такої безмежної скорботи, як зараз! Ернан Раміро говорив мов у сні:
— Як жаль, як жаль, що все обернулося так!.. Скільки мрій і прагнень сповнювало душу!.. А життя пройшло, минуло марно… навіщо, навіщо ж було все?.. Для помсти? А де ж вона, та помста? Хіба я досяг чогось? Ні, нічого, і все минуло, і все марно… і ніякої користі ні для кого… то навіщо було все це?..
Олесь відчував, що не може далі володіти собою. Ось зараз він кинеться до Капітана, обійме його, скаже, як він… Але Ернан Раміро раптом замовк. Він різко труснув головою, мов відганяючи од себе щось, що заважало йому, мучило.
— Ідіть, друзі, — сказав він, вказуючи рукою на далекий берег. — Уже час. Ідіть!
І зразу ж таки увірвав мову і прислухався. До розміреного одноманітного шуму морського прибою, що весь час долинав сюди, виразно примішувалося зараз іще щось, якесь гудіння, що дедалі гучнішало, наближалося, зростало. Літак! Безумовно, це літак!