Дивно, але Ернан Раміро наче відмовився від дальшої спроби вислизнути з-під смертоносного обстрілу, який мав відбутися. Він вів «Люцифер» по прямій лінії, нікуди не звертаючи, просто у море. Він немов забув про напад літаків, які, описуючи в небі широку й плавну криву лінію, линули напереріз йому. «Люцифер» летів далі й далі в море.
— Та він же не зможе відірватися від них! Що він робить? — вигукнув Педро Дорілья, не відриваючи погляду від літаків, що неухильно наближалися до "Люцифера".
Валенто Клаудо мовчав, стиснувши зуби. Він краще за всіх знав і розумів, що порятунку не було, що «Люцифер» приречений, а разом з ним і Сивий Капітан. Олесь почув іще, як поруч з ним голосно схлипнула Марта, вчепившись у його руку.
Літаки наближалися. Вони ще не стріляли, вичікуючи, мабуть, найвигіднішої позиції. Їх потужне ревіння то гучнішало, коли відходили хвилі морського прибою, то наче згасало в його наростаючому шумі.
І раптом на тому місці, де щойно був перший, головний літак, спалахнула яскрава блискавка. Ніби клубок сліпучого полум’я вкрив літак. А ще через мить той клубок полум’я обгорнувся чорним важким димом.
Другий за чергою літак не мав часу змінити курс. Він ішов точно слідом за першим і врізався в чорну димову хмару, яка залюбки поглинула його. Поглинула, щоб у ту ж, здавалося, мить розколотися новим вилиском полум’я і викинути з себе якесь чорне шмаття, уламки, що стрімко полетіли вниз, у море.
— Отак їх! Отак! — з шаленою люттю скрикнув Валенто Клаудо, в якому спалахнула нова надія. — Одного за одним, Капітане! Одного за одним!
І Олесь відчув, як і в нього також гарячково застугоніло серце. Сміливий, відважний Капітан! Він вийшов на безнадійний, здавалося б, бій і один проти кількох швидкохідних літаків переможно вів його! «Люцифер», важко поранений і знесилений, не міг захищатися, як раніше, не міг швидко маневрувати. Але в нього лишалася його електрична зброя, страшні електричні кільцеві снаряди, і Ернан Раміро мужньо використовував їх. «Люцифер» нападав! Уже двох літаків немає. Коли б Ернанові Раміро вдалося й далі продовжувати напад… коли б йому пощастило…
Проте літаків було надто багато, Ернан Раміро не міг протистояти нападові цілої ескадрильї. Літаки встигли змінити курс, вони вже промайнули повз чорну димову хмару і летіли майже паралельно "Люциферові". Черги довгих жовтих іскор з’явилися на двох з них: то крупнокаліберні кулемети почали обстріл "Люцифера".
Один з цих двох літаків тут-таки й спалахнув, як попередні: електричний снаряд Ернана Раміро досяг і його. Але на його місці опинився ще один, і з нього в напрямі «Люцифера» також простягнулися одна за одною жовті іскри. Нападаючих було надто багато, і кожен з них тут-таки займав місце попереднього збитого.
Останній бій «Люцифера» закінчувався.
Сполотнілий від хвилювання Олесь бачив, як одразу в двох місцях з корпусу «Люцифера» вирвалися чорні клуби диму. Вони виринали зсередини, їх наче зносило, стирало вітром, але крупнокаліберні кулі вже прошивали оболонку, позбавлену електромагнітного захисту. То був початок кінця.
"Люцифер" загойдався. Він наче пірнув передньою частиною вниз, потім на хвилинку випростався якимись страшними судорожними ривками, такими несхожими на його звичний плавний рух. А тоді він полетів униз, швидше й швидше, немов його з силою притягала синя поверхня моря.
— Він падає, падає! Його збили! — закричала Марта., ховаючи обличчя в долонях: дівчина не могла більше дивитися на це жахливе видовище.
Повільно перекидаючись носом униз, ніби націлюючись в море, «Люцифер» падав. Але ще перед тим, як торкнутися хвиль, він раптом наче розколовся, розпався на дві окремі частини. Потужний вибух розкраяв корпус «Люцифера», довгі язики вогню вирвалися з нього, знялися вгору, відокремились і на якусь мить залишилися в небі сяючим ореолом, немовби то була непокірна, вільнолюбна душа Ернана Раміро, яка не хотіла гинути разом із змертвілими уламками в морі…
Спокійна й мирна до того морська поверхня здибилася, завирувала й закипіла, розступившись перед тим, що ще хвилину тому було могутнім, хоч і тяжко пораненим «Люцифером». Високі піняві хвилі гнівно й квапливо побігли від того місця, що стало могилою Ернана Раміро, загадкового Сивого Капітана, який знайшов тут завершення своєї трагічної долі. Хвилі бігли далі й далі, в усі боки, немов кудись поспішали, немов вони несли з собою сумну звістку про загибель «Люцифера» і його непримиренного, самолюбивого і владного творця…
3. ПРАПОР У МОРІ