— Я все розповім нашим, вони візьмуть нас, — збуджено говорив Олесь, — і вас, і Валенто, й інших… — і раптом спинився.
Болісна думка прорізала його свідомість. Так, корабель візьме всіх… всіх, крім Сивого Капітана, який навіки залишиться в глибинах синього моря, де він знайшов свою загибель разом з його чудесним створінням, «Люцифером»… Наче живе, постало перед юнаком тонке обличчя Ернана Раміро, з його гострими світлими очима, з шапкою кучерявого волосся, серед якого біліє сиве пасмо… і лагідна усмішка, що так прикрашала це суворе обличчя, і голос Ернана Раміро, дружній, теплий…
Це живе обличчя вимальовувалося перед Олесем на синьому фоні моря, таке ясне, таке чітке. А потім воно почало танути, стало туманним і, нарешті, зовсім прозорим, як згадка, як невимовно сумна і в той же час близька й рідна згадка про дороге й миле, що ніколи не залишає нас, хоч і навіки зникло з нашого життя…
Біла шлюпка наближалася до скелястого берега острова Тарквенідо, біла шлюпка з червоним радянським прапором на кормі…
1959
ВОЛОДИМИР ВЛАДКО
(Біографічна довідка)
Володимир Миколайович Владко народився 26 грудня 1900 року в Ленінграді, в родині службовця. Закінчив Інститут народної освіти. З 1917 року почав працювати в газетах та журналах, друкувати нариси, фейлетони, рецензії. Багато подорожував по Радянському Союзу, а в повоєнні роки і за кордоном. Ці поїздки знайшли своє відображення у багатьох нарисах, статтях та книгах («Донбас — золота країна», «Тракторобуд», «Троє за одним маршрутом», «Запряжене сонце», «Наше завтра» та інші).
Вважається основоположником української радянської наукової фантастики. Першим твором у цьому жанрі була повість «Ідуть роботарі» (1929). В наступні роки вийшли повісті «Чудесний генератор», «Ощадкаса часу», романи «Аргонавти Всесвіту», «Нащадки скіфів», оповідання.
Під час Великої Вітчизняної війни працював у Саратові на українській радіостанції як постійний політичний коментатор. Потім був спеціальним кореспондентом Радінформбюро, власним кореспондентом Радінформбюро, власним кореспондентом газети «Правда», начальником Головреперткому УРСР, завідував українським відділенням «Литературной газеты».
У післявоєнні роки написав роман «Сивий капітан» (1959), повісті «Позичений час» (1961), «Фіолетова загибель» (1963), видав збірку «Чарівні оповідання».
Його твори чимало разів видавалися в перекладах на російську мову (Москва, Ростов-на-Дону), мови братніх радянських народів (Мінськ, Вільнюс), мови соціалістичних країн (Варшава, Краків, Познань, Софія, Будапешт, Берлін, Прага, Белград, Загреб), японську мову (Токіо).
Нагороджений двома орденами «Знак Пошани», Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, Почесною грамотою газети «Правда», двома Почесними грамотами ЦК ЛКСМУ і медалями. Удостоєний Вищої нагороди за творчість «Золотий Космонавт», присудженої Міжнародним жюрі з'їзду письменників-фантастів соціалістичних країн у Познані.
Помер письменник 1974 року.
