«Як же ця машина взагалі може їхати? Та ще й так, що не відчувається найменшого поштовху? Дивно, дивно…» — думав вражений Олесь.
Як-то чотири колеса, що на них стояла машина, витримували на собі всю її вагу, та ще й, очевидно, досить велику, і гумові шини на них зовсім не прогиналися?.. І чому знизу, звідкись з-під корпусу машини, весь час долинає рівний шиплячий звук, такий рівний і монотонний, що Олесь спочатку і взагалі його не помічав, а розчув тільки тепер, відрізнивши той шум від одноманітного шелестіння листя?..
Сіро-зелена, без найменшого виступу, мов зроблена з велетенської монолітної брили невідомого відшліфованого металу, машина, здавалося, була не тільки страшенно важкою, а ще й украй неповороткою. А насправді вона рухалася так швидко, що її не наздогнав би, на думку Олеся, жоден звичайний автомобіль! Він добре пам’ятав, як пролинали за вікном стовпи й дерева…
Із-за передньої частини машини вийшло двоє людей у таких самих темно-синіх комбінезонах, як на Валенто Клаудо. Не звертаючи ніякої уваги на юнака, вони підійшли до одного з коліс і схилилися біля нього. З їх рухів Олесь зрозумів, що вони щось перевіряють. Ось один з них коротко гукнув:
— Давай!
І одразу потому здивований Олесь побачив, як велике, сховане під металевим щитом колесо почало, мов само по собі, швидко крутитися, залишаючись на місці, легко й безшумно, як дзига. Та як же це так? Коли б ті двоє ще підняли корпус машини домкратом, тоді звільнене колесо могло б крутитись. Але ніхто не піднімав корпусу, Олесь бачив на власні очі.
Знову пролунав дзвінок, але вже не так мелодійно, як першого разу, а уривчасто, навіть тривожно. Мов по команді, люди в синіх комбінезонах, що перевіряли колесо, скочили і побігли до дверей. Олесь усе ще сидів, нічого не розуміючи, як з дверей висунулася голова Клаудо, який сердито гукнув:
— Ти що ж, не чуєш сигналу? Негайно до машини!
Олесь схопився й побіг до сходів. Валенто Клаудо простягнув йому міцну тверду руку згори. Олесь піднявся по драбинці — і йому здалося, що не тільки рука Клаудо тягне його до дверей, а й самі східці наче підштовхують його вгору, підіймаються разом з ним. Щойно юнак опинився поряд з Клаудо, як двері за ним самі плавно засунулись. Олесь устиг ще подивитися назад: там, де щойно були двері, тепер матово одсвічувала гладенька, наче полірована, суцільна стіна.
Пролунав ще дзвінок — цього разу короткий, ніби обірваний. І водночас, мов у відповідь, на скло вікон насунулися глухі щитки. Стало темно. Проте ні: тієї ж хвилини яскраво засяяли довгасті плафони на стелі. Олесь тривожно озирнувся.
Він лишився сам. Валенто Клаудо, який тільки-но стояв поруч, зник. Та й усі інші люди з команди машини, мабуть, розійшлися по своїх місцях. Що йому тепер робити? Іти до своєї каюти? Але чи він розпізнає, які саме двері ведуть до неї?
Підлога під юнаком м’яко здригнулась. Проте чи поїхав автомобіль, чи то просто запрацювали його потужні двигуни, Олесь не знав. І найнеприємнішим було те, що він так само не знав, що йому робити…
Тримаючись за стіну, він дивився крізь напівкруглі скляні двері, що вели до великої каюти з приладами. Там, у тій каюті, спиною до юнака перед штурвалом сидів у кріслі Капітан.
Овальні вікна в тій каюті також були закриті щитками. Але в каюті було напівтемно, плафони в ній горіли не так яскраво, як тут. І в тій напівтемряві ясно було видно невеличкий, теж овальний екран, на який дивився Капітан. Екран світився рівним зеленуватим світлом і здавався навіть звідси, з освітленого плафонами коридора, дуже яскравим. На ньому щось пересувалось, рухалося. Два такі самі екрани світилися праворуч і ліворуч від Капітана, трохи нижче від центрального екрана Капітан напружено вдивлявся в центральний екран, який був прямо перед ним. Одна його рука тримала штурвал, друга лежала на похилому пульті з численними рукоятками і кнопками
Що на тих екранах? Що пересувається і рухається на них невиразними звідси тінями, як на екранах телевізора?..
Олесь тихо підійшов ближче до скляних дверей, що вели до пілотської каюти. І в цю мить підлога під ним знов здригнулася. Похитнувшись, Олесь натиснув рукою на скло дверей. І відчув, як те грубе й міцне зовні скло м’яко продавилось під його рукою, немов еластична, туго натягнута плівка. Враження було таке, наче його рука сперлася на пружну гуму. Олесь здивовано скрикнув.