— Усе гаразд, пане Кабанерос, — відповів детектив, повертаючись. Навіщо повідомляти шефа про свої неясні вагання, показувати своє нервове збудження? Начальство цього не любить.
— Ну й добре. Так про що ми говорили? А, про фугасні міни! Обов’язково, Хуанес! Використати всі засоби! Чим скоріше ми висадимо в повітря цей «Люцифер», тим краще. Мені здається, що…
Раптом у кабінеті спалахнули електричні лампи: станція ввімкнула, нарешті, струм. Обидва співрозмовники на мить заплющили очі, засліплені після суцільного мороку, що панував у кімнаті, яскравим білим світлом. Ще за кілька секунд почав працювати радіоприймач, який так і лишався ввімкненим. З репродуктора полинули звуки якоїсь веселої танцювальної музики.
— Еге, це вже краще, ніж той голос! — підморгнув начальник поліції Хуанесу. — Ну, підіб’ємо підсумки нашої розмови. Я обіцяю, як і сказав вам, допомагати всіма засобами. Завтра ж вранці ми… Стривайте, що це таке? Це ви впустили папірець?
Очі Мігеля Хуанеса поглянули туди, куди був спрямований здивований погляд шефа. Між столом і вікном, до якого він кілька хвилин тому підходив, на підлозі лежав невеличкий білий конверт. На ньому було щось написано.
— Це ви загубили? — запитав Карло Кабанерос.
— Ні, пане начальник… — розгублено відповів детектив.
Він зробив крок, нахилився, підняв конверт — так обережно, наче то була бомба. На конверті широким чітким почерком було написано:
"Начальникові державної поліції".
— Це вам, пане начальник, — розгублено мовив Хуанес, подаючи шефові конверт.
— Мені? Звідки це взялося? Що за чортовиння? — бурмотів Карло Кабанерос, обережно все ж таки беручи загадковий конверт. Він розкрив його і голосно прочитав, дедалі більше багровіючи від люті:
"Пане начальник! Досі я милував тих, хто, не усвідомлюючи небезпеки, намагався напасти на мене. Події на Авеню-дель-Прадо і далі, в лісі Фонтіверос, стверджують це. Ви не зробили висновків з моїх попереджень. Нагадую вам ще раз, що надалі я безжалісно каратиму тих, хто насмілиться шкодити мені. За пролиту кров, за смерть відповідатимете ви. Пам’ятайте це!
Сивий Капітан".
— Що ж це таке? — забурмотів збуджено начальник поліції. — Виходить, тут, у моєму кабінеті, хтось був? Але ж тоді він міг… міг, користуючись з темряви… — Його товсті короткі пальці безпорадно хапалися за револьвер, витягали його з кобури невідомо навіщо, бо в кабінеті, залитому електричним світлом, напевне вже не було нікого.
Мігель Хуанес, пересилюючи свою власну розгубленість, підійшов до розчиненого вікна і визирнув у темряву.
Далеко внизу виднілися вуличні ліхтарі. Вони горіли мирно і спокійно. На вулиці не було майже нікого; тільки вартові поліцейські походжали перед будинком. Шостий поверх… Влізти, піднятися сюди знизу по рівній залізобетонній стіні було явно неможливо. Хуанес перевів погляд угору. Може, спустилися з даху? Ні, і це неймовірно. Над тим поверхом, де містився кабінет, було ще три, і така сама рівна стіна — без балконів, без архітектурних оздоб…
У темному синьому небі лагідно мерехтіли далекі зірки. Ніщо не пояснювало загадкову появу таємничого листа.
Начальник поліції безпорадно кліпав очима, дивлячись то на лист Сивого Капітана, то на свого збентеженого підлеглого. Нарешті він люто стукнув кулаком об стіл.
— Гаразд! — вигукнув він. — Мені тепер нема чого втрачати! Якщо ми не знищимо Сивого Капітана, каудільйо знищить мене! Гаразд. Побачимо, хто кого. До роботи, Хуанес! Негайно!
Розділ шостий
1. СТРИБОК У БЕЗОДНЮ
Все, що відбувалося потім, Олесь пам’ятав неясно, події розгорталися немов у якомусь тумані.
— Ти побачиш, що з того вийде, Олесю! — сказав йому Сивий Капітан тоді і одразу немов зовсім забув про хлопця, пильно вдивляючись в екран. Там, у зеленуватому світлі, пересувалися озброєні кулеметами люди, загрозливо націлювалися в бік «Люцифера» довгі стволи гармат. Усе говорило про готування нападу, про небезпеку. Але — дивно! — навіть найменшого хвилювання не міг помітити Олесь на блідому обличчі людини з сивим пасмом у каштанових кучерях. Тільки гнівно зсунуті кошлаті брови і напружена пильність людини, перед якою раптом виникли несподівані перешкоди, що їх треба подолати, виказували його стан. Проте не хвилювання, а, навпаки, тверда впевненість відчувалася в усій постаті Сивого Капітана. Руки його лежали на рукоятках керування, він, як завжди, невимушено сидів у широкому кріслі перед штурвалом.