Відважний людський розум, озброєний наукою, розкриває перед нами найглибші вражаючі таємниці Всесвіту, сягаючи далеко поза найвіддаленіші галактики. І той же самий допитливий людський розум проникає в найтонші загадки атомного ядра, досліджуючи те, що й зовсім недоступно людському оку, грунтуючись виключно на теоретичних міркуваннях. І тоді захоплене людство довідується про непорушну єдність усього, що створює невичерпний Всесвіт, — від гігантських космічних сонць, що велично линуть у неосяжному холодному просторі, до найменшої частки атомного ядра, до важкого протона і байдужого до всього нейтрона. Все пов’язане непорушними науковими законами, все складає одне величезне ціле — без кінця і без краю.
Хай багато чого ще не знає наука, хай щоразу стикається вона з новими й новими загадками й таємницями природи, — сміливий людський розум поступово розкриває їх, з’ясовує й переможно просувається далі й далі. Що з того, що людство ніколи не зможе до кінця пізнати таємниці матерії, бо вона невичерпна? Це ж тільки краще для людини, бо завжди, скільки б не існувало людство, виникатимуть перед нею, перед її світлим розумом нові й нові проблеми, питання, завдання. Значить, завжди, перед людством будуть широко відчинені двері до дальшого, ще глибшого пізнання світу й природи. Що може бути прекраснішим для людського розуму, ніж такі величні, невичерпні перспективи?..
Так міркував, так палко доводив друзям пристрасний молодий студент Ернан Раміро. І якою жалюгідною, не вартою уваги річчю здавалася йому жорстока і дріб’язкова політика, що нею займаються різні там партії та угруповання, — фалангісти, соціалісти, анархісти, комуністи тощо! Це все, як презирливо казав Ернан Раміро, призначене для натовпу, для задоволення його мізерних побутових потреб, для задоволення честолюбства політичних ватажків. Хіба можна порівнювати ці мізерні, обмежені інтереси з захоплюючими своєю величчю прагненнями скерованої в невичерпне майбутнє науки?.. Та лише сама енергія атомного ядра дасть людству незрівнянно більше, ніж обіцяє йому не тільки одна якась політична партія, а й усі вони, разом узяті! А енергія атомного ядра, в свою чергу, то лише малесенька частка тієї неймовірної сили й могутності, яку дасть людству наука… Про що ж тут далі говорити?..
Таємниці далекого Всесвіту, хоч які велетенські вони були, не приваблювали Ернана Раміро.
— Я — людина практична, мене цікавить те, що можна використати, — посміхаючись, казав він. — А Всесвіт, космос тощо, певна річ, хоч і дуже красиві й романтичні, але надто далекі; я ж хочу займатися тим, що, зрештою, принесе в мої руки практичну користь. Великий космос цього мені не дасть. А малесеньке атомне ядро, механіка — дадуть!
Саме в цій галузі він і працював. І працював не як студент, який покірно і слухняно виконує вказівки професорів, побоюючись самостійності. О ні! Ернан Раміро був зліплений з іншого тіста. Побудова нових сміливих теорій і найскладніші, найтонші експерименти, які злякали б декого з досвідчених дослідників, — ось що тягло Ернана Раміро до себе, наче магніт. Ще студентом він написав оригінальну наукову працю під назвою "Деякі особливості поділу електричних сил в атомному ядрі", підкріплену разючими наслідками його власних експериментів на цю тему. Навколо праці студента Ернана Раміро розгорнулися пристрасні наукові суперечки, вона була невдовзі перекладена на інші мови і надрукована в наукових журналах багатьох країн.
І ця ж таки праця поклала фундамент міцної дружби між Ернаном Раміро і Анхело Альваресом, теж студентом, який не менш пристрасно захоплювався іншою галуззю новітньої техніки — електронікою і автоматикою. То була дружба двох ентузіастів науки, дружба, що грунтувалася не тільки на взаємних симпатіях і повазі, а й на спільному переконанні, що в результаті такого єднання можна досягти надзвичайних наслідків. Анхело Альварес, який полюбляв точні й стислі формулювання, одного разу так висловився з приводу цього:
— Архімедові потрібен був важіль, щоб перекинути земну кулю. Застаріла техніка! Ми з Ернаном зробимо це легше. Він дасть потрібну енергію, а я — засоби керування тією енергією. Тримайся, стара Земле!
Ернан Раміро не заперечував. Так само, як Анхело вірив у його здібності фізика-атомника, так і Ернан захоплювався конструкторським талантом Альвареса і чудодійним умінням його справді золотих рук. Наполеглива праця Ернана Раміро тільки обіцяла разючі наслідки в майбутньому; тим часом Анхело Альварес вражав усіх уже тепер чи не кожною своєю новою роботою, новою конструкцією. Здавалося, що досить йому було зацікавитися певною ідеєю, як вона без найменшої затримки перетворювалася в його свідомості на закінчену механічну систему. Насвистуючи нескладну мелодійку, він легко, майже недбало накидав на шматку паперу прозорі штрихи рисунка чи ескіза. І за тим рисунком або ескізом одразу можна було будувати бездоганний механізм, який починав працювати майже без налагоджування чи підгонки.
— Ти, Анхело, і сам як той автомат, — жартував Ернан. — Досить вкинути в тебе ідею, як ти у відповідь майже негайно викинеш з себе готову конструкцію! Твоя механічна черепашка — твій прообраз, бо ти так само автоматично знаходиш вірний шлях, як і вона.
Він мав на увазі чудодійну механічну "черепашку, виготовлену Альваресом, ще коли він був студентом-першокурсником, у години дозвілля, як забавку. Але та забавка примушувала всіх, хто бачив її в дії, розгублено розводити руками і без кінця дивуватися.
Уявіть собі невелику округлу річ завдовжки не більше п’ятнадцяти сантиметрів на малесеньких, непомітних зовні, коліщатках, прикриту зверху овальним блискучим панциром, що надавав їй подібності до черепашки, хоч, правда, тільки з одним скляним оком, яке містилося у передній частині панцира.
Анхело Альварес ставив свою черепашку посередині кімнати й казав:
— Ну, дитино, побіжи під крісло на тому кінці кімнати. Як я гукну, ти й побіжиш, гаразд? А щоб тобі було на чому продемонструвати свій розум, я поставлю різні перепони. І він розставляв на шляху черепашки стільці, клав на підлогу книжки тощо. Потім голосно гукав:
— Вперед, черепашко!
І механічна черепашка бадьоро вирушала в путь. Вона неквапливо, як і належить черепашці, повзла по підлозі наміченим напрямком, самостійно спиняючись перед перешкодами; на хвильку немов замислювалася перед ними, потім повертала, обходила ніжку стільця чи книжку і повзла далі до заздалегідь вказаного крісла, до своєї мети. Ніхто нею не керував, ніхто не торкався її, — а вона повзла й повзла, вибираючи собі шлях, наче розумна жива істота!
Коли черепашка майже досягала мети, Альварес несподівано грізно гукав:
— Стій! Тут не можна!
І черепашка слухняно спинялась. Вона застигала на місці, мов міркуючи. А тоді повертала, обходячи те місце, на яке їй забороняв ступати володар, і повзла далі, аж доки не залазила під призначене крісло. Анхело весело кричав їй:
— Назад, дитинко, до мене!
Вкрай вражені глядачі бачили тоді, як черепашка поверталася і так само неквапливо вирушала в зворотний шлях, до свого господаря. Вона так само обережно обходила всі перешкоди, прямуючи до Альвареса, який зустрічав черепашку оплесками і додавав: