Батько й брат як уміли силкувалися вернути її до притомності. В ту хвилину жоден не пам’ятав про заїжджих панів, винуватців усього нещастя. Єдина їхня думка була одволати Марію. Дебелий смаглявий Мікулаш хапливо робив усе, що велів йому досвідченіший у таких речах батько.
Мікулаш повернувся на «Скелю» саме вчасно. Гусари відпустили його з півдороги, й він поспішив додому, бо знав, що часи ще непевні, хоч війна вже й відкотилася від них, і розумів, що старий батько не здужає захистити сім’ю і господарство. Пішов він не шляхом, а навпростець, гірськими стежками. Ніч застала його в дорозі; густі хмари розійшлися, небо проясніло, похолоднішало. Ніч була тиха, такої пори кожен звук чути далеко. Мікулаш уже бачив обриси дерев на «Скелі», і йому здалося, що там світиться. Це здивувало його. Він думав, що вдома всі вже давно сплять; світити світло в такий пізній час було необачно. Раптом Мікулаш спинився: йому вчулося, ніби хтось кличе на поміч. Він прислухався; вітер і справді доніс до нього відчайдушний крик. Лихе передчуття пойняло Мікулаша, і він наддав ходи, часом зупиняючись і прислухаючись. От почувся гавкіт собаки. Мікулаш пустився бігом. Чим ближче підбігав він до двору, тим виразніше чувся звідти гвалт. Мікулаш уже здогадувався, чого то там світиться так пізно. Він гадав, що до «Скелі» вдерлися звільнені з війська солдати, які блукали тоді по всьому краю. Захеканий, упрілий, добіг він до двору, міцніше стис у руці свого важкого сукуватого кия і, не спиняючись, влетів прямо в світлицю.
Зопалу він навіть не помітив молодого Пікколоміні, котрий гнався за Марією. Дівчина скоро щезла князеві з очей, а мороз остудив його запал. Пещений юнак був без плаща й капелюха. Він тремтів од холоду й хотів був уже повернутися до теплої світлиці, але тут за ворітьми зарипів сніг, почулися чиїсь швидкі, важкі кроки. Пікколоміні відступив у затінок. Повз нього пробіг якийсь рослий чоловік у кожусі й високій кучмі, що тримав у руці сукуватого кия, мовби рвався до бою. Князь зрозумів, що він поспішає на поміч старому селянинові, і, побачивши, що сила тепер не на його боці, розгубився. Та коли б і шпага, яку він забув у світлиці, була при ньому, це навряд чи додало б йому одваги. Його пройняв дрож; та невідомий не помітив князя. Пікколоміні зітхнув з полегкістю й, скрадаючись попід стіною, вернувся до дверей. У освітленому вікні він загледів підняту руку з києм і, не тямлячи себе од ляку, вскочив до хліва. Тільки скорчившись там у темному кутку, Пікколоміні перевів дух. Із хати до нього долітав гомін, та камердинерового голосу не було чути. Невже той удар, що він мигцем бачив у вікні, був... Князь здригнувся. Голоси ближчали, вони лунали вже в сінях. Пікколоміні ждав, що обидва розлючені хлопи вдеруться до хліва й заб’ють його. Він боявся ворухнутися. Та голоси стихли, гроза минулася. Довгий час було тихо; молодий Пікколоміні вже наважився був підійти до дверей і визирнути, але тут знову почулися кроки й голоси. Люди ввійшли до комори, й знову стало тихо. Та раптом — О боже! — двері хліва тихенько відчинилися, червоне світло впало на худющу корову. Князь весь похолов і зблід як крейда.
— Ясновельможний пане! — тихенько покликали його.
Пікколоміні схопився й побачив свого камердинера, блідого, пошарпаного, закривавленого. Тримаючи в правій руці запалену скіпку, слуга лівою прикривав полум’я, і воно ще ясніше освітлювало його обличчя.
— Хвала богові, ясний пане, що я вас знайшов! Треба втікати, бо тут і голову можна згубити. Такий зарізяка... Тільки швидше, поки вони там панькаються в коморі з тією дівкою...— квапливо зашепотів камердинер.— Будьте такі ласкаві, потримайте світло.
Князь забрав із його рук скіпку, й слуга з великим поспіхом заходився сідлати коней та надягати на них ковані сріблом вуздечки. Від того удару, що його дістав од Мікулаша, він і досі був як п’яний. Але страх додав йому сили.
Нарешті коні були готові. Князь тремтів від холоду.
— Плащ, плащ! — прошепотів він.
— А, сто сот крот! — Слуга з тої досади, що не догадався прихопити плаща, вилаявся вголос, забувши про присутність пана, й повернувся, щоб іще раз прокрастися до світлиці. Але тут мукнула корова, і коли він прочинив двері, з комори хтось вийшов. Мов громом уражений, спинився панський слуга на порозі хліва. Дух йому перейняло, він не міг видушити з себе й слова. Втеча не вдалася...
— А, ось де ти, розбишако! — загримів Мікулаш Скалак, що знову скипів гнівом, уздрівши непроханого гостя. Кров ударила йому в лице, і він ревнув, зціпивши кулаки: