— Агов! Що там таке?
Розлючений Мікулаш Скалак саме вхопив панського слугу за барки, та, почувши несподіваний стукіт, опустив руки й здивовано глянув на вікно, звідки почувся голос.
Камердинер, підбігши до вікна, зарепетував:
— Сюди! Рятуйте! Вбивають! Рятуйте! Гвалт! — І висадив шибку.
За вікном виднівся темний силует коня й білий плащ вершника. Вояк нахилився, і світло з хати освітило темне, засмагле обличчя, блискучі очі, довгі вуса.
Сторопілий Скалак, отямившись, рвонувся до вікна, щоб знову насісти на камердинера. Але, побачивши драгуна, спинився і вигукнув:
— Салакварда![9]
— Відчиняй, Мікулашу, не морозь мене тут! Зараз розберемося, що і як.
Камердинер понурив голову, з грудей його вирвалося зітхання. Він думав, що прийшов рятівник, а цей цісарський вояк, виявляється, приятель того хама!
— Ані руш мені! — погрозив йому Мікулаш, виходячи.
Камердинер бачив, як вершник у білому плащі повертає під деревом коня, як він заїздить у двір... Вікно тепер вільне, а що як... Камердинер озирнувся. Знову в нього втупились ці чорні сміливі очі! Їржик стояв біля дверей, а далі в кутку білів вид князя. І слуга почовгав до лави, на яку впав, увійшовши до хати, молодий Пікколоміні. Холод, страх, усі гострі враження цієї ночі зломили слабенького, пещеного панича.
Знадвору почувся дзенькіт острог і голоси, й до світлиці ввійшов Мікулаш із Балтазаром Уждяном. Драгун був високий, широкоплечий. Увіходячи, він мусив нагнутися, а в хаті, коли випростався, мало не торкався головою стелі. Відгорнувши комір плаща, вояк відкрив своє вже немолоде лице, засмагле, обвітрене, з великими вусами.
Молодий Скалак уже встиг коротко розповісти все драгунові. Обличчя вояка мало суворий вираз, він пронизав камердинера гнівним поглядом. Але, уздрівши молодого князя, драгун спинився й мимохіть виструнчився перед ним, мовби перед офіцером. Суворість і гнів де й поділися з його виду.
Мікулаш широко розкритими очима глянув на нього, немов питаючи його тим поглядом: «Невже справді?..»
Молодий селянин, побачивши шанобливість Уждяна, в першу мить перелякався. Він, кріпак, наважився зняти руку на князя, свого пана!
— Це ясновельможний князь Пікколоміні,— шанобливо мовив Балтазар, обернувшись до Скалака.— Поможіть йому, мерщій, він зомлів.
Мікулаш стояв, нахиливши голову, ніби в замішанні. Він постеріг осміх на лиці камердинера, що дивився на молодого селянина з дикою, мстивою радістю в маленьких сірих очицях.
— Чого стоїш, як баран, ти, ребелянте! — визвірився він на Мікулаша.— Чуєш, що тобі сказано?
Та Мікулаш спогорда підняв голову і вийшов, не сказавши й слова.
В коморі біля ліжка сидів на низенькій мальованій скрині старий Скалак і гладив рукою чоло дочки, котра вже опритомніла. Він укрив її всіма ковдрами, які лиш знайшлися в комірчині; Їра вгорнув тітусині ноги старенькою хусткою. З укривал виглядало бліде обличчя дівчини, облямоване розплетеним темним волоссям.
— А де Мікулаш? — ледь чутно спитала вона.
Мікулаш якраз увійшов до комірчини з понурим, стурбованим лицем і невесело обвів поглядом своїх рідних.
Молодий князь, очунявши, якусь хвилину безтямно водив очима довкола; його спантеличила постать у білому плащі. Слуга радісно сповістив його, що вони врятовані, й коротенько розповів, що сталося. Пікколоміні вирішив негайно ж їхати геть.
— Ясновельможний пане, таж надворі ніч і мороз великий, а ваша милість так ослабли...
Камердинерові уже не хотілося виїздити вночі, він сподівався спокійно переночувати тут під охороною драгуна.
— Поїду додому, цей вояк нас проведе, — уперся князь.
— Ясновельможний пане,— виструнчившись перед ним, сказав Балтазар каліченою німецькою мовою,— мені до ранку треба одвезти наказ у Броумов. Але тут недалечко біля шляху є ще одна садиба, там ви будете безпечні.
— А де оті?..— вигукнув нараз Пікколоміні, згадавши про непокірливих селян.
— Вони тут, поряд.
— Зараз же приведіть їх сюди, а ти приставиш їх до замка, — звелів князь Балтазарові.
— Ясновельможний пане, я ж їду з депешею. Вони до ранку нікуди не втечуть.
— Але вранці, ясновельможний пане, хай їх хлопи пов’яжуть і одведуть до замка,— докинув камердинер.
Балтазар глянув на нього так, наче хотів пронизати його тим коротким поглядом наскрізь. Та панський слуга не помітив нічого.
— Це вже доручаю тобі! — одказав князь.