— Еге, як полюбиш кого, то душу з себе виймеш для нього.
— Та що з того, коли й одужає, однаково ж не при умі...— зітхнула старенька.
Одної місячної ночі Лідка сиділа в коморі біля Їржика. Від утоми голова їй упала на груди; дівчина задрімала. Нараз у вікні з’явилось чиєсь обличчя, потім почувся тихенький стукіт.
— Лідко, ти спиш? Лідушко!
Дівчина стрепенулась, стиха зойкнула, здивована, й кинулась надвір. Старий Садакварда повернувся.
6. Нагорода ходакам
Депутація ходила недаремно. Найбільш помогла селянам при дворі «супліка» з тирси, кори й висівок, звана хлібом. Така незвичайна, несподівана річ справила сильне враження. Ця чорна грудка висвітлила майже все; решту доказали хоч і не красномовні, зате правдиві уста ходаків. Усі вони впали перед цісаревою ниць[41]. Син її Йосиф, присутній при тому, розпитав селян про все. Його лагідність і прихильність розв’язали Балтазарові язика, й він сказав, що найбільш допікає сільському людові панщина.
— Ох, та панщина,— повторив за ним цісар, киваючи головою.
З веселими серцями поверталися ходаки з аудієнції в цісарському палаці. Їм пообіцяли допомогу.
— А що дістали б, якби послухалися Ржегака? — сказав Рихетський.
— Ваша правда, пане-брате...
В Чехії, особливо в гірських краях, нужда була найтяжча. Але тут надійшла допомога: Йосиф II сам поїхав до Чехії пересвідчитись і вжахнувся. Він побачив обшарпаних, напівголих калік у злиденних халупах, людей, що мерли з голоду по селах та від пошестей по шпиталях. Він звелів для негайної запомоги видати борошно з військових магазинів і скасувати привілей пекарського цеху, тобто дозволити кожному пекти хліб; потім привезли з Угорщини та Австрії жито й риж, а пшеницю аж із Сіцілії. Люди благословляли молодого монарха.
Салакварда радів. Та Рихетський хитав головою:
— Звісно, й це добре, та якби ще панщини спекатись. Голод минувся, а давнє лихо знову вилізло наверх. Панщина — то рана: заліпи її зверху, вона насподі ще дужче розболиться.
Члени депутації здобули велику шану в окрузі.
— От бачите, Ржегаку, якби зробити по-вашому, що б ми мали з того? — шпигали слатінського війта.
— Почекайте, не хваліть день до вечора,— відповідав той, зневажливо всміхаючись.
І це була правда.
Балтазар Уждян сидів біля слабого Їржика: нещасний юнак і досі ще марив у гарячці. Старий драгун був невеселий, бо Бартоньова потай від Лідки шепнула йому:
— Не знаю, чи вичуняє хлопець...
«Воно чи не ліпше б йому було померти,— думав собі старий господар,— якщо неправда те, що мені дорогою сказав Рихетський. Та він Скалак, від нього можна сподіватися!»
Тут до нього ввійшов війт, що вертав додому з Находського замка, і ознаймив Уждяна, що той має завтра на дев’яту годину з’явитися до замкової канцелярії.
— Чого їм треба? — різко спитав Балтазар.
— Або я знаю; звеліли передати, й усе. Бувайте здорові.— Війт пішов.
«Це, певно, за ту депутацію, бодай їх...» — старий драгун вилаявся.
Уранці другого дня він увійшов до подвір’я замка. Там біля дверей каплиці вже стояв Бартонь із Слатіни; тільки-но вони встигли привітатись, як надійшов і Рихетський.
— До канцелярії?
— Еге. І ви теж?
— Ну, так напевно за Відень.
— А бодай їм! Та ми не піддамося!
— Ржегак із мене вже сміявся: «Не на моє вийшло? Матимеш тепер за ту депутацію».
— А ну його, єхиду! Ходімо.
Довго чекати їм не довелось, прийшов управитель і почався допит. Пан Франц, писар, сидячи за столом, писав по-німецьки протокола, як диктував йому пан управитель. Селяни не відмагалися. Рихетський відповідав за всіх.
— Бідували дуже, пан помогти не схотів, то що нам лишалося, з голоду помирати? Пішли й випросили собі поміч, а яка з того кривда вельможному панству?
— Яка кривда? Ах ви...— І посипалася лайка. Пан управитель лаявся і по-чеськи, й по-німецьки; найбільш визвірявся він на Рихетського. Та той ані оком не моргнув, не щулився, не гнув спини, не просив ласки. Це й зовсім розлютило управителя.
Так само, як Рихетський, повелися й Уждян із Бартонем.
— Лайдак! Лайдаки! — репетував управитель.— Лашек! Лашек!
Ускочив Лашек, дозорець, що чекав у передпокої.
— Лашек! Неси лаву!
За мить дозорець уже поставив посеред канцелярії лаву й став біля неї сам з ліщиновою різкою в звичній руці.
— Лягай, лайдак! — звелів управитель Рихетському.
Той почервонів: уся кров ударила йому в голову, очі загорілися полум’ям гніву.
41
Тільки в 1787 році указом Йосифа II було встановлено, що піддані більш не повинні падати на коліна перед монархом, «бо така честь належиться лиш богу».