— Знаю, дядечку, й ніколи того не забуду.
— Тепер я вже тямлю, чого вона так журилася, надто ж тоді, у Ртині, бідолашечка! Ти вже зовсім одужав, Їржику?
— Вже, дядьку Балтазаре. Скоро зможу піти від вас.
— Піти? А навіщо? Хіба тобі в нас не до вподоби?
— Та якби тільки в цьому річ. Ви пам’ятаєте, як я був у вас перед князевим святом та про що ми тоді розмовляли?
— Та пам’ятаю і тепер уже не злякався б, але... нічого з того не вийде.
— Вийде, як не сидіти склавши руки. От тому я й іду. Візьму з собою цимбали.
— Невже знову юродивим? — злякано спитав Балтазар.
— Вам, дядечку, я можу відкритись: інакше не виходить.— Їржик зітхнув.
Уждян замислився. Отже, Нівлт слушно здогадувався. Тепер він це з власних Їржикових уст чує.
— Ой Їржику, Їржику...— Покрутив старий головою.— Не знаю... Але скажи, як це ти тоді, у Ртині, зметикував?
— Я дізнався, що ви там зійдетесь. Ту супліку, що прочитав вам, переписав у чоловіка, котрий подавав її. Бачте, вони людей за рабів мають, але ж...
— Гадаєш, щось переміниться?
— Повинно, коли будемо всі як один. Для того й мушу йти, щоб очі людям відкрити.
— Облиш, Їржику, нехай уже навесні. Он у Відні нам пообіцяли якось подумати про панщину...
— Ех, якби-то на це була надія! Ні, тільки самі мусимо собі помогти.
— А як пани дізнаються, що ти не...
— Мене ж сам замковий доктор визнав за божевільного! — Їржик гірко всміхнувся.
— Ой, злапають тебе!
— Я вже раз був у їхніх лабетах, а татко за це саме на шибеницю пішов.
На це старий Уждян уже не мав чим відповісти.
Ішлося вже до зими, коли Їржик залишив свою рідну «Скелю». Лідка плакала в комірчині. Відходячи, він сказав їй:
— Не лякайся, хоч би й що про мене почула.— А Балтазара попросив: — Будьте ласкаві, дядьку, ви тепер усе знаєте, то розраджуйте її. Я ж скоро повернуся. Відпочину в вас та покріплюся трохи.
— Вертайся скоріше, вертайся,— щиро просив господар.— Ото хлопчина! — гомонів він сам до себе у стайні.— Правдива кров Скалаків. Щасти йому, боже!
Настала зима. Дороги позамітало, проте на «Скелю» частенько доходили чутки з околиці:
«Подумайте лишень! Їржик Скалак занедужав після тортур у замку; Уждян забрав його до себе, і він уже був вичуняв там. Уже буцім говорив, як розумний, і робив усе. Старий Салакварда не міг натішитись тим, та нараз Їржик загледів у кутку свої старі цимбали, і наче його що по голові ошелешило: знову збожеволів.— Такий був короткий зміст усіх тих балачок.— Узяв цимбали, почав грати й співати і тепер знову ходить по селах. Але ж у тих цимбалах сам диявол, видно, сидить: тільки глянув на них Їржик — і стратив глузд. Правда, грає він тепер не як божевільний. А в тих цимбалах, певно, чари якісь. Слухаєш — і з місця зрушити не можеш.
— А співає?
— А то як же! Того «Сільського отченаша» від нього скоро всі навчаться, куди не піди, там його й співають. Але ж і пісня, ніде правди діти! До самого серця промовляє.
— О, той Скалак уміє співати! Часом як заведе про пана управителя, про дозорця, про все те кодло з замка, то за живіт хапаєшся.
— Бозна, де воно в нього й береться.
— Видно, сам складає.
— А де б же більше він їх набрав. Але то якийсь дивний дурник!
— Еге ж, дивний... Якби часом не витинав таких коників, то можна б подумати, що нам його бог послав.
— Той дурник більше за нас тямить.
— І добре серце має...
— Що надають йому, знов роздасть майже все, та ще й у роботі помагає. Он у Радехові працював кілька днів одному халупникові задурно. Чоловіка погнали до двору молотити, жінка сама з купою дітей лишилась, хоч плач, так той божевільний поміг їй».
Отаке гомоніли по селах про Їржика. Люди мудріші тільки головою хитали та мовляли, показуючи пальцем на лоба:
— В нього тут не порожньо!
Люта, морозна зима не всіх увільнила від панщини. Халупники та ті господарі, на яких лежала повинність тільки піша або ж менша, ніж три дні на тиждень, мусили й узимку працювати в панських дворах. Молотили од світа до світа, а то ще й при каганцях; і за день тяжкої, виснажливої роботи їм платили сім крейцарів! А як наставала субота, вони ніколи не одержували всієї платні: пан економ звичайно вивертав половину за податок або за позичене збіжжя. Плговський економ навіть і половиною не вдовольнявся, уривав іще більше. Марно просили і плакали люди, цього жорстокого чоловіка нічим не можна було зворушити, він виплачував тільки малу частку тієї кривавиці. Його кляли всюди, де б не згадали.