На «Скелі» знову стало невесело: до Лідки дійшли ті дивні чутки про Їржика. Балтазар тепер мав змогу її розважити, але всього їй не розповів. Те, що перед відходом відкрив йому Їржик про своє «божевілля» й про свої заміри, Уждян вважав таємницею. Лідці він сказав лиш таке:
— Не журися тим, дівчино, він при своєму розумі. Він, може, розумніший за нас, тільки що мусить так робити.
«А чому це мусить?» — питала вона сама себе і часто подовгу думала про це. Розрадою Лідці була книга, котру Їржик доручив їй.
Надійшло різдво. Ясної ночі Лідка вертала з Ванєком із села, од утрені. Мороз був лютий, зірки мигтіли. Старий жовнір і молода дівчина поспішали додому. Біля старих кленів за селом вони спинилися: з-під дерев назустріч їм виступив Їржик. На плечі в нього висіли цимбали. Лідка від несподіванки скрикнула. Скалак радісно стис їй руку.
— Це їй добрий гостинець на свято,— мурмотів Ванєк, швидко ступаючи рипучим снігом. «Гаряча ж кров у тих молодят,— думав" він.— Простояли б отак і цілу ніч. На варті, надійсь, так не вистояли б!..»
Їржик із Лідушкою повільніше йшли за ним.
— Довго ж ти нас не згадував, Їржику!
— Згадував щодня й щогодини, але...
— Якби ти знав, чого тільки люди не плещуть про тебе!
— Та я уявляю, але все це колись урветься.
— Ох,— зітхнула Лідка.— Коли ж то?..
— Як доведу своє діло до кінця, тоді вже...— Він не доказав.
— Ой, як же я боюся за тебе! А що ти надумав? Я то здогадуюсь, але ж ти мені не дуже довіряєш...
— А ти згадай, що сама казала мені у вільшнику та на Турові. Знаєш же, скільки ми випили гіркої; за все те мусить бути відплата. А ще я хочу, щоб люди були людьми, а не рабами.
Вони стали на пагорбі, обвели очима весь гористий виднокруг, укритий білим снігом.
— Поглянь, Лідушко, на оці села: нема серед них ні одного, ба ні одної хати, де б жили щасливі люди. Нині вони сплять, а завтра їх знову ждуть горе та злидні або ж клопіт і тяжка праця. Та ще хто зна, як вони сплять. І марно люди ремствують та моляться. А тамті,— Їржик показав у той бік, де виднілася в далині замкова вежа,— тамті мають усього досхочу, бенкетують, марнотратять, спочивають у пухових перинах. І все те ссуть із оцього замученого люду. А чи ж вони не такі самі смертні, як і всі ми? Тато мій за те, що боронив себе та хотів за всіх обстати, пішов на шибеницю. Бог велів прощати, але отим-о простити не можна. Вони не пожаліють нас, у них нема душі, нема серця, і за те їх має спостигти кара божа. Знаєш, як у всіх селах, по всій окрузі люди прозріють, як повстануть і закричать: «Чиніть по закону!» — то цей гордий Находський замок і всі замки затрясуться, і пани побачать, що ми не сліпі й не дурні, що ми люди. Бач, чого я прагну й чого домагаюсь! І бог мені поможе. Час нам самим подбати про себе.
Весь вид і очі юнакові вогнем палали. Лідка в захваті не зводила очей із цього натхненного обличчя. І оце говорить юродивий?! Вона стисла йому руку й прошепотіла:
— Хай тебе бог боронить і укріпляє! Я вже не буду плакати за тобою.
Під Новий рік Балтазар зустрів у Наході в корчмі Рихетського.
— Як там Їржик, Уждяне?
— А так, як ви й гадали: він не божевільний, вам це можна відкрити.— І розповів йому все.
— Хм...— Рихетський похитав головою, — Правдивий Скалак. Матиме він добрий шмат роботи, та не знаю, може, воно й ні до чого. У Відні, кажуть, уже радяться про скасування панщини...
— Ет, пане-брате, і ви ото Вірите?
— А як ні, тоді вже й не знаю... Їржик у вас? Відтоді, як нам ото так нарадив та поміг, у мене він ще не був.
— Збирається до вас, може, завтра його побачите.
Вони вийшли з кутка, де стояли, й підсіли до хлопів, котрі сиділи за великим столом і про щось сперечалися.
— Та от же Рихетський і Уждян! — вигукнув один. — Вони його там бачили!
— Кого?
— Нашого князя.
— Авжеж, авжеж,— відказав Балтазар.— Бачили; йшли саме з палацу, так він мало не стоптав нас. Їхав на гарному білому огирі коло пишної карети, а в кареті сиділа якась графиня. Все на ньому аж блищало!
— Де пак ні! А та графиня, певно, не його жінка?
— Та відома річ, що чужа, але так уже в панів ведеться.
— Правда, правда! Сього року, кажуть, раніш до нас приїде.
— А нам однаково: його посіпаки мордуватимуть нас так самісінько, хіба в нього доб’єшся права!
— Еге, найліпше було б зробити так, як отой юродивий Їржик у нас розповідав. Каже, що був у Поржичі, в Славікові, в Павлішові, в Ліпому, в Слатіні, одно слово, всі села нашої округи перелічив, і буцімто там повсюди хлопи ухвалили, що на панщину не вийдуть. І ніби справді не вийшли. Та й сміявся ж він, розказуючи, як буцім у замку лютували та лаялись, а потім і просити стали, але з усіма селянами нічого вдіяти не змогли. Ха-ха-ха! Звісно, клепки бракує хлопцеві...