Їржик на час облишив своє діло. Нелегко було розворушити людей, які від довгого рабства отупіли, стратили одвагу й віру в себе. Нині перед ними заблимав блудний вогник — надія, і вони погналися за нею, сподіваючись визволення «згори». Багато хто вже підняв голову вище, наважувався перечити князевим урядовцям. А ті мстилися, ще обтяжуючи понад закон ярмо панщини. В народі ж зростала ненависть до них.
Минула осінь, минула й зима.
— Навесні! Навесні! Діждемось нарешті!
— Вже вирішено! Цісарева обстала за нас!
— Наше зверху! Кінець панщині!
Так гомонів народ. Але Їржик мовчав. Він не вірив панам. Думав, як воно буде далі: «Як побачать люди, що надія їхня не справдилася, то, може, хоч це збурить їх, і для мене настане слушний час». Він тепер частенько бував на «Скелі», помагав у господарстві, або жив на Мартинівському хуторі. На молоде подружжя — Єніка й Франтіну — можна було покластися.
До Находського замка надійшла звістка, що князь приїде наприкінці квітня. Сніг розтав, настала сподівана весна.
9. Універсал
Почалися весняні роботи. Економи вже загадували підданцям панщину, як і щороку. Наймит чи наймичка мусили відробити тринадцять днів на рік; халупник, який платив 53 крейцери податку,— двадцять шість днів. Хто платив до 2 золотих податку — відбував один день на тиждень, хто до 7 золотих — два дні, хто до 9 золотих — три дні; господарі, що сплачували від 9 до 14 золотих податку, відробляли три дні одним тяглом; від 14 до 28 — двома тяглами, та ще від святого Яна до святого Вацлава мали давати до двору раз на тиждень одного пішого робітника. Ті, що платили від 28 до 42 золотих, посилали на панщину троє тягол тричі на тиждень і в зазначений вище час одного робітника пішого раз на тиждень, хто ж платив понад 42 золотих — четверо тягол тричі на тиждень і від святого Яна до святого Вацлава одного робітника пішого раз на тиждень.
Отакий тягар навесні 1774 року знову навалився на плечі людям, котрі вже були сподівалися та раділи, що нарешті здихаються його. А тому багато хто зволікав, відмовлявся виходити на панщину; відповіддю на те була цюпа, а потім ще й грамота, що розхвилювала весь народ. То був універсал, виданий 21 квітня. В замковій канцелярії з радістю зустріли цей указ, яким було повелено, щоб до остаточного вироку всі повинності виконувалися дотеперішнім порядком. Універсал показали війтам, звертаючи увагу на слова «дотеперішнім порядком», і звеліли оголосити по селах цісарську волю. Багато людей ходили в канцелярію побачити вивішений там папір і пересвідчитися. Справді, там стояло: «дотеперішнім порядком», як і завжди.
Страшне розчарування спіткало людей; одні понурили голови, другі стискали кулаки. Зовсім мало було таких, котрі ще покладали надію на оте «до остаточного вироку».
— Манять, хіба не розумієте? Підмазали медом, щоб не таке гірке було. О, ви ще мало знаєте панів!
— Цісарева, кажуть, і хотіла, але двірські пани все зіпсували.
— А наш Піколон буцім найдужче опирався.
— Того ж то він і не приїхав сього літа до замка.
— Шкода, що Скалак його тоді не порішив...
— За худобу нас має!
Не тільки на Находщині, але і в довколишніх маєтностях діялось таке саме. Народ кипів.
Балтазар Уждян, зачувши про указ, грюкнув кулаком по столу, не ймучи цьому віри. В цю хвилину на шляху почувся кінський тупіт. Виглянувши у вікно, Уждян побачив, як за липами чвалом промчав вершник, але впізнати його не встиг.
До світлиці ввійшла Дідка.
— Хто то був? — Балтазар аж тепер помітив, що вона почервоніла, як маків цвіт.
— Ат, оконом плговський,— відказала дівчина, витираючи фартушком кругленьке підборіддя.
— Що він, розмовляв із тобою?
— Побачив, що несу воду, спинив коня й кличе до себе. Я підійшла нехотячи, він узяв збанок, п’є й дивиться на мене, аж мені мороз поза спиною пішов. Тоді спитав, чия я та чи служу тут, усміхнувся так бридко, сказав: «Дякую, панночко», — і вщипнув мене за підборіддя отими своїми холодними кощавими пальцями. Бр-р!..
— Ах ти мерзота! — загримів Балтазар.— Не закаявся з того разу? Гляди, щоб знову не вскочив!
Однієї серпневої неділі на рихті у Ртині зібралося по обіді кілька чоловіків — усе найповажніші люди з сіл Находської округи. Був на тих зборах і Їржик Скалак. Цимбали його спочивали десь у кутку, а разом з ними він скинув і личину юродивого. У цьому товаристві юнак міг показатись і без неї, цим людям можна було довіритись. Він познайомився з ними в своїх мандрах і скликав їх сюди за згодою Рихетського. Тепер Їржикові не важко було переконати ртинського війта, котрий після видання універсалу мусив визнати слушність Скалакових думок. А маючи його на своєму боці, Їржик міг сподіватися на успіх, бо Рихетського знали й поважали по всій окрузі.