— Живо, живо, лаштуй постіль, щоб ясновельможний, вернувшися з хліва, міг лягти спочити. Та як ти стелеш, хіба на такому пан зможе заснути?
І звелів Скалакові перестилати наново.
— Так, так, вище в голови... Гей, хлопче, постривай! — гукнув камердинер на Їру, що ступив був до дверей. Кмітливий хлопчак постеріг, як дід моргнув йому, мовби наказуючи: «Вийди за тим паном!»
Їра спинився.
— Подай води!
Старий господар квапливо перестилав постіль. Їра, уважно дивлячись на чужого пана своїми темними очима, подав йому води, тоді знову намірився до дверей.
— Куди ти тікаєш, хлопче? Поможи краще! Он візьми шпагу, поклади на полицю.
Скалак усе поґлядав на двері; тоді схилив голову, наче прислухаючись. Але тут знову загув грубий камердинерів голос:
— Сюди шпагу, сюди! О, а це що таке? — Панський слуга зняв із полиці щось схоже на одрізок дошки й поклав його на стіл.
На дошці були натягнені струни.
— О, цимбали! — Камердинер провів рукою по струнах, вони гучно забриніли,— Ти диви, бідкаються та скиглять, а музикою бавляться! Ходи сюди, хлопче, заграй-но!
— Я не вмію! — Їржик запитливо поглянув на Діда.
— Ну то заграй ти, старий!
— Ласкавий пане, я теж не вмію!
Старий знову нахилив голову, та камердинер іще раз сильно вдарив по струнах, що бренькнули різко, незграйно.
— Брешеш! Навіщо ж вам тоді цимбали? Заграй, кажу!
— Та то мій син трохи вміє.
— А син навчився від тебе. Заграй, заграй, нехай хоч трохи розважусь у вашому барлозі. Заграй і заспівай, я ж чув, як ти співаєш. Такий тоненький голосок маєш, мовби яка панянка! — Камердинер зареготав на всю хату з власного жарту.
У селянина тіпнулися уста.
Камердинер знову вдарив по струнах, іще сильніше. Та брязкіт струн не зміг заглушити голосів, що долетіли крізь двері.
— Даруйте, паночку, не можу! — Скалак метнувся до дверей.
— Та постривай, розкажи мені про ту свою співуху, коли не хочеш грати! — І панський слуга заступив старому дорогу.
— Пустіть мене! — рішуче вигукнув селянин і, випроставшись, гнівно блиснув очима з-під густих брів.
— Назад, мугирю! — ревнув камердинер. Озирнувшись на двері, він побачив, що хлопчика вже немає в хаті. З сіней почувся приглушений скрик.
— Пустіть! — знову гримнув селянин і рвонувся до дверей. Та камердинер схопив його.
— Злодії! Дитя в мене хочете вкрасти! Та хоч би ви...
Обидва затупцяли по хаті. Камердинер відтрутив Скалака від дверей, та за хвилину старий знову був біля них. Борюкаючись, вони зсунули з місця стіл, перекинули стілець. Із сіней знову долетів зойк. У хаті чулося уривчасте хекання борців та камердинерова лайка. Зі столу з жалібним дзвоном упали цимбали, й бренькіт струн злився з закликами на поміч.
5. Останній Пікколоміні
Їра вибіг у сіни. Він зрозумів, що тут ідеться про тітку Марію, котра мусила сховатися в комірчині, тільки-но до воріт під’їхали незнайомі верхівці. Хлопчик відчув, що вони не з добром приїхали. Що ці люди можуть заподіяти його молоденькій тітусі, Їржик не знав, але вони напевне хотіли її скривдити, бо ж інакше навіщо б їй ховатись? І за це він одразу зненавидів їх. Потім один із заїжджих налаяв дідуся, забрав солому в бідолашної Лиски... І тепер, почувши з комірки тітчин зойк та побачивши, як дід зчепився з панським слугою, хлопець в’юном вислизнув у сіни й метнувся до хліва. Однак там було темно. Виходить, не на коня поглянути вийшов молодий пан! Їржик вибіг у сіни, підскочив до дверей комірчини й схопився за клямку. Та двері, видно, підперті зсередини, не піддалися. Їржик почав стукати — ніхто не озвався. Він прислухався й почув якусь мову, але то був не тітчин голос. Хлопця обійняв страх. Він почав гукати тітусю на ймення, а у відповідь почув її зойк. Вона в небезпеці! Їржик знову навалився на двері, котрі зачинялися тільки на клямку і звичайно піддавалися навіть дитячій руці. Та зараз вони були мов залізні. Їржик побіг кликати діда, відчинив хатні двері й скам’янів на порозі. Полум’я скіпки коливалося, немов одвертаючись од нерівного бою: старий дід боровся із жильним чоловіком. Рішучість покинула хлопця. Їра бачив, що дід відступає, падає й знову підводиться, що ноги вже не держать його й він от-от піддасться своєму супротивникові. Це так вразило малого, що він одразу отямився, і з горлянки йому вирвалося:
— Дідусю!
Зачувши цей крик, старий схопився й став з новою силою одбиватись од панського слуги. Це піддало духу й хлопцеві. Він хотів уже кинутись на поміч дідові, але тут із комірчини знову почувся якийсь грюкіт і зойки. Їржик миттю вилетів у сіни, одсунув сінешні двері й вибіг надвір.