Балтазар Уждян сидів мовчки в кутку, червоний від гніву: він допіру розповів, що плговський економ звелів йому прислати до нього за няньку ту дівчину, котра живе в нього на «Скелі». Старий господар знав, що пан економ замислив собі з тою «нянькою». Та не діжде він побачити Лідушку на фільварку! Одного разу її вже визволили з пастки, вдруге вона сама в неї не вскочить, він її не віддасть, хоч би й з господарством довелося попрощатись.
Найбільше злякала ця звістка Їржика. Він заговорив про те, що настав для народу якнайслушніший час визволитися. Розповів про всі злигодні, яких набачився в своїх мандрах, і сказав, що всі мирні засоби надаремні. Чим більше народ терпітиме, тим більше на нього навалюватимуть. Треба повстати, і саме тепер, бо тепёр напевне всі або більшість відгукнуться на заклик.
— Зійдемося всі, цілими селами, цілою округою, озброєні, до замка й зажадаємо свого. Заявимо, що доти не будемо платити податку і виходити на панщину, поки не домовляться з нами по-людському. А якщо вони вдадуться до сили, то і в нас знайдеться зброя,— пропонував Їржик.
— Зі зброєю йти не можна, — заперечив Рихетський.— Відмовимося одбувати панщину, то й муситимуть погодитись із нами. А збройно починати не слід.
— А як ударять на нас?
— Тоді будемо боронитись.
— А чи ж підуть за нами всі? — спитав один із селян.
— Примусимо! А далі нас і інші підтримають,— відповів Їржик.
— Які ж це інші?
— Полицькі, я добре знаю, там теж усе кипить, та й німці за горами, на Броумовщині.
— Три округи — це вже чогось варт! А коли починати?
— Негайно,— відказав Їржик.— Коваль клепле, поки тепле.
Рихетський і всі інші стали заперечувати, тільки Балтазар промовчав. Нівлт запропонував почекати ще трохи, чи не справдяться слова універсалу «до остаточного вироку», а потім домовитися з полицькими.
— Та це можна й зараз,— сказав Їржик і вийшов. Скоро він вернувся, привівши із собою якогось чоловіка, що досі сидів під липами перед рихтою.
— От вам Достал із Маховської Лготи, він вам більше скаже, ніж я.
Достал, високий худий чоловік із вогнистими очима, сів і почав розповідати, яке невдоволення панує в Полицькій окрузі, а надто серед німців на Броумовщині, та що в них уже збираються силою домагатися свого.
— Якби й ви пристали до того, то було б ліпше для вас і для нас, бо двоє більше здолають, ніж один.
На це всі охоче погодились. Рихетський, однак, додав, що таку важливу справу не можна починати зопалу, треба все обміркувати, а тому варт іще трохи зачекати.
— Ну, гаразд,— сказав Достал. — Зачекаємо. Я тим часом іще дещо розвідаю та порозуміюся з німцями, мені до них недалечко; а потім підмовимо й інших.
— Їржі Скалакові можете говорити все, він буде між нами за зв’язкового.
Тільки дорогою, вертаючись із Балтазаром на «Скелю», Їржик зняв мову про Лідку та економа.
— Що маємо робити? — спитав Балтазар.
— До двору віддати не можна.
— А вона, бідолашечка, ще й не знає нічого...
Прийшли вони додому надвечір. У дворі було тихо, не чути ані голосочка. Їржик здивувався, що Лідка й досі не вибігла стрічати їх, як звичайно.
— Що воно таке! До села, чи що, всі пішли? — чудувався господар.
На порозі світлиці обидва спинилися, приголомшені. Стільці валялись поперекидані, стіл був зсунутий зі свого місця, а в кутку біля печі сиділа стара Бартоньова й плакала.
— Що це тут діється!? — скрикнув Балтазар, пойнятий лихим здогадом.
Старенька, побачивши господаря, заридала:
— Нема її! Нема!
— Кого? Лідки? — квапливо спитали обидва.
— Лідки,— простогнала стара.— Забрали її!
— Як то забрали? — вигукнув Салакварда.— Годі ревти, розкажи, що сталося! — звелів він бабі.
Та Бартоньова ще довго не могла здобутися на слово. Нарешті розповіла: по обіді Ванєк пішов до села, а Лідка сиділа надворі під липами. Тут підійшли якісь два чужих чоловіки, один наче дозорець, і звеліли Лідці йти за ними на фільварок.
— Дівчина втекла до світлиці, не давалася їм, і я її боронила, та ті гицлі затялись на своєму — мовляв, Лідка сирота, батька-матері не має й до повноліття належить панові. Я не давала дівчини, то мене як турнули осюди в куток, я вже й устати не могла, мусила дивитись, як мою Лідку забрали та повели до двора служити. Боже мій, боже! — знову заголосила стара.