— Що накажете робити, ясновельможний пане?
— Приходьте завтра! — нашвидку відбув його князь.
Управитель пішов.
У канцелярії тим часом писарі переглянули одержані папери; вони були всі однакові, одного змісту, більша частина надрукована чеською мовою. То був розісланий місцевою владою «регулятивум», чи то інструкція, про тимчасовий порядок відбування підданських повинностей. Розмір тяглової панщини лишався майже такий самий, але піша була зменшена наполовину.
— Діждалися все-таки! — зітхнув один писар.
— Та це що, он примітку внизу подивись! — відказав другий і прочитав уголос, що «зрештою піддані можуть самі домовитися з панами про спосіб відбування панщини» та що ця інструкція має бути вивішена в усіх канцеляріях і розіслана по одному примірнику у всі села округи.
— І оце от дати прочитати нашим хамам?
— «...Можуть самі домовитися...» — з притиском процитував іще раз другий писар.
— З глузду вони зсунулися там, у Відні, чи що? — вигукнув на дверях управитель, побачивши спантеличені пики своїх підлеглих.
Лідушка жила бранкою на Плговському фільварку. Коли її забирали з рідної «Скелі», вона була мов уві сні. «Це помста, це вони хочуть дядечкові допекти,— думала дівчина.— А що, як і зі мною щось надумали?» І мороз пішов їй поза спиною.
Лідку привели до економа. Він пояснив дівчині, чому її забрали, сказав, що їй уже давно слід бути тут, бо вона, як сирота, належить панові.
— Але ж я не сирота, в мене є бабуся, а дядечко Уждян узяв мене за дочку,— сміло заперечила вона.
— Та це може будь-хто сказати. Не журись, тут тобі ліпше житиметься, ніж на «Скелі».
Економ одвів її до своєї дружини — глядіти їхню дитину.
Першу ніч у відведеній їй комірчині Лідка й очей не змружила. Віконце було загратоване, у ньому виднівся невеличкий клаптик подвір’я та високої мурованої огорожі. Надворі забряжчали засуви та замки: то запиралися на ніч. Потім розгавкалися відв’язані собаки. Годі було втекти від цих страшних сторожів.
Оце тут вона мусила відслужити цілих три роки! А в разі економ щось замислив із нею... Лідка згадала, як він брав її за підборіддя, як блиснули його масні очі, й затремтіла.
За вікном у гіллі дерев шумів вітер. Та нараз... що це? Лідка нахилилась до вікна і прислухалася, затаївши віддих. За муром у нічній темряві пролунав спів:
«Він! Їржик!» — зраділа дівчина й рвучко підхопилася, ніби хотіла бігти назустріч йому. Собаки оскаженіло загавкали, бігаючи попід муром; знову почувся спів і, віддаляючись, стих. Лідка стояла посеред комірчини, стискаючи сплетені пальці, серце її колотилося. «Це він подав знак, що про мене не забудуть».
Минав день за днем. Лідка стала до своєї служби. Вона бачила, що челядники та двірські дівчата роблять важку роботу, а сама тільки доглядала дитину пана економа та помагала в господі. Лідушка завважила, що челядь поглядає на неї скоса й уникає її. Економ майже не звертав на неї уваги, та вона помічала, що часом він зиркає на неї якось дивно, і в такі хвилини почувала себе як тоді, на «Скелі», коли подавала йому напитись. Зі «Скелі» до дівчини не доходило ані слова. Вона дуже нудьгувала, та марно видивлялася, як би втекти.
Лиш через багато днів сяйнув їй промінчик надії. Одного ясного дня по обіді вона сиділа з економовою дитиною на руках під каштанами у дворі; до неї підійшла стара шафарка й сказала:
— Їржик і ваші зі «Скелі» вітають тебе.
Дівчина спершу злякалась, тоді аж зашарілася з радості.
— Не бійся,— вела далі старенька.— Вони тебе тут не покинуть, а поки що я стерегтиму тебе. Тільки уважай, щоб ніхто про це не дізнався.— І зразу ж відійшла.
Лідка зчудовано дивилася вслід старій, що вже зникла в дверях. Хотіла, було, покликати її, розпитати, та зразу ж отямилася. Потім вона цілий день думала про це. Тепер їй стало веселіше, знала, що про неї якось дбають.
Їржик скоро пересвідчився, що проникнути до двору не так-то легко. Докладніше він розвідав усе на Мартинівському хуторі: адже Єнік знав фільварок, як свої п’ять пальців, а його стара тітка була там шафаркою. Від неї молодий Скалак довідався, як живеться Лідці та що з дівчиною досі нічого лихого не сталося; звістку цю він заніс і на «Скелю», вельми потішивши старого Балтазара та Бартоньову.
Через Єніка й дійшла до Лідки та люба, така несподівана для неї вість.
Їржик був наче на роздоріжжі. В нього силоміць забрали милу. Що він мав діяти? Передовсім визволяти її? Але ж розпочате діло треба було не гаючись доводити до кінця. А в ньому вся кров закипала від думки, що брутальний економ може зганьбити його кохану. Він часто подовгу замислювався. Так сидів він одного дня під липою на межі біля дороги до Ртині, сховавши лице в долоні. Чорні кучері спадали з чола на руки. Біля ніг його лежали цимбали. Над ланами віяв холодний осінній вітер. Скалак думав про Лідку і про свою справу, думки в голові в нього мигтіли, як мошва над річкою, й він ніяк не міг упіймати потрібної. Тут до його плеча хтось доторкнувся. Їржик, підвівши голову, побачив Достала з Маховської Лготи.